XVІІІ. Гаддж Роксоляни, Роксоляна, Осип Назарук
XVІІІ. Гаддж Роксоляни
«Хвала будь Богу, єдиному! Крім Нього нема Бога. Він живучий і вічно живий. І нема нічого Йому рівного, ні на землі, ні на небі. Він сотворив небо та землю й упорядкував світло й темряву. Хвала і слава Йому, що своїх вірних провадить до святої святині!»
Вже час наспівав і здібний син Сулеймана, Мустафа, як винна літоросль, дозрівав... Дозрів і замір султанки.
В п’ятницю, Аллагом благословенну днину, виплила хассеке Хуррем зі сином Селімом і з донечкою Мірмаг кораблем зі Стамбула до Єгипту, щоб відбути Гаддж — святу подорож на прощу до Мекки й до гробу Пророка. Вона нарочно вибрала ту путь, щоб обминути Єрусалим і святу землю нессараг, де уродився, страждав і помер на хресті дивний Бог джаврів. Султанка не хотіла ступити на ту землю, заки помолиться біля гробу Пророка. І всі правовірні мослеми хвалили розум і побожність її.
В Єгипті мала ждати на мужа свого, котрий також хотів їхати з нею на Гаддж, але важні державні справи задержали його несподівано в Стамбулі. Коли б Сулейман не міг прибути в означенім часі, одержала дозвіл їхати без нього дальше, що й сталося. В Каірі зложено для неї велику каравану з прочан і султанської сторожі. І вона рушила на Схід, наперед щоб оглянути гори Синайські.
Геть за Суезом дромедар султанки звітрив воду оази і сам пустився найсильнішим бігом[86].
Сонце почало помалу заходити. А мертва піщана пустиня зачала якраз тоді світити таким надміром красок, якого ще в житті не бачила: острі, мов пороздирані, зариси гірських ланцюхів на сході світили всіми красками, почавши від найяснішої краски фіолету аж до найтемнішої червоно-пурпурової. А в тім самім часі зелень долин немов завмирала в матовім відблиску і ставала недвижимо мертва.
Від сторони старого Єгипту надходила ніч. Вже провідники-бедуїни загорнулись на ніч в довгі киреї з чорної козячої вовни і поклалися на піску, блискучім, як перли, склонивши голови до сну на верблюдів. Над ними світила синя, як туркус, велика баня неба, з діямантовими зорями. Поклалася й султанка Місафір, а далекий сміх гієни, що йшла до води, колисав її до неспокійного сну. Султанка Місафір довго не могла заснути, розпам’ятуючи в пустині дивне життя своє й тягар гріха, що гнобив душу її: вже докладно уложений план убийства первородного сина свого мужа від першої жінки. Ніхто не знав про її план, опріч неї і Бога на небі. Якраз для відвернення всякого підозріння від себе наражувалася тепер на дуже важку й небезпечну подорож до найсвятішого місця мослемів і до гробу Пророка.
А раннім ранком, коли ясна стяжка світла зійшла далеко на Сході, забреніла мала мушка і збудила могутню султанку.
Незабаром заблестів на піску огонь з сухого навозу верблюдів. Над ним поклали казани з пахучою кавою. А по сніданню рушила каравана султанки в полуднево-східнім напрямі. Праворуч мінилося якоюсь дивною зеленню Червоне море. Оподалік від нього грізно піднімалися темні маси гір Джебель-Атака, а ліворуч — гори Джебель-Ет-Тіг, зложені з вапна, крейди й піскового каміння.
В блискучім світлі сонця тихо простягалося широке побережжя Червоного моря. Ноги коней і верблюдів глибоко западалися в його сипкім піску, але мимо того хід їх ледви було чутно.
Старий провідник, бедуїн у довгім, білім бурнусі, що їхав біля султанки Ель Хуррем, приложивши руку до чола і до серця, сказав:
— Отсі високопенні дактилеві пальми і вічнозелені тамариски з лусковатим листям і з квітом, як роза, червоним, отсі акації, що мають пні, мов з бронзи, і колючки, мов зі срібла, — всі вони вказують, що недалеко відси жерела Моисея, о велика хатун!
— Студені чи теплі?
— Гарячі, о хатун! Але руку можна в них вдержати. Вода в них має в собі тільки мало солі, а в деяких така гірка, що пити її неможливо. Джерела ті укриті між кактусами й дикими пальмами, о хатун!
Увагу султанки відвернув невисокий сугорб, дивний тим, що на самім верху його блистіла немов саджавка з водою. Султанка скермувала, до нього свого верблюда і, під’їхавши ближче, зіскочила на землю та скоро підійшла до води. Хвилинку вдивлялася в неї, потому нахилилася й обидві руки вложила в воду, заки провідник вспів прибічи наверх.
Несподівано крикнула і поспішно витягнула руки. Їх обсіли водні насікомі й щипали завзято.
— Не бійся, о хатун,— сказав араб.— Ти кричиш більше з несподіваного страху, ніж від укушень. Вони нешкідливі.
Кажучи се, сам занурив обидві руки в воду аж поза лікті й зачав витягати намул чорний, як атрамент, і вимивати прозрачні вапняні шкаралущі звіряток, котрі вже вимерли в них. З таких шкаралущ повстав цілий той дивний сугорб, що стоїть досі на пісках пустині недалеко від жерел Мойсея біля гір Синаю.
Коли вже знов їхали старинним Шляхом Фараонів, котрим Ізраіль мандрував перед віками, сказав старий араб до могутньої султанки, показуючи рухом голови на сугорб з маси шкаралущ:
— Кождому сотворінню призначив Аллаг діло його. І нема в очах Всемогучого ні менших, ні більших діл. Мектуб!..[87]
Султанці Ель Хуррем пригадався її учитель Абдуллаг, котрий у Кафі оповідав їй, що предсказано.
Їхали дальше мовчки Шляхом Фараонів. Кусні острого креміння й, очевидно, людськими руками зроблених кам’яних знарядів, кінці крем’яних стріл, до ножів подібні, лежали здовж того шляху в пісках. Їхали довго.
Жара кріпшала, бо наближалося полуднє. Верблюд султанки, котрий досі уперто крутив носом, коли вона підсувала йому сухі, як порохно, зела пустині, тепер зачав ласувати їх, мов присмаки, особливо пахучі кантоліни та гіркі золотисто-жовті колоквінти; овочі їх, подібні до малих помаранч, лежали засхлі здовж Шляху Фараонів між листям, подібним до листя винограду.
А як сонце зайшло, каравана стала й арабські провідники зварили й зачали їсти біле м’ясо пустинних ящірок, котрого не могла їсти жінка падишаха. І дали їй меду диких пчіл і солодких дактилів.
І знов настав день, але такий, що не добре надасться до їзди в пустині. То зі сходу, то з полудня завівав вітер — такий гарячий, що здавалося, немовби хто дув огнем з величезного міха. Небо стало жовте, як сірка. А за кождим подувом гарячого вітру воздух ставав темний і їхалося, мов у мряці.
Невимовна спрага зачала мучити людей і звірят. Бедуїн, що постійно їхав біля султанки, виняв і подав їй до жування затвердлу живицю, котрою пріє арабська акація.
Страшна жара тривала весь день аж до вечера. А коли нарешті улягся «вітер з пекла», була вже темна ніч. І навіть міцні люде не мали сили, щоб відразу зняти сідла зі звірят. Так їх втомила жара.
Всі бедуїни подивляли султанку Місафір, котра весь час їхала на своїм верблюді, мов правдива арабка. І ні разу не казала здержати каравани, хоч була дитиною далекої країни на півночі, де сонце лиш тоді мае сильний блиск, коли на нього дивитися. За її прикладом держалися й жовніри падишаха, хоч не одному з них робилося млісно коло серця і язик згоряча деревів.
А третього дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездоріжну, кам’янисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки Роксоляни до гори, званої Горою Купелів Фараонських.
Густа пара по сей день добувається з дуже гарячих жсрел на тій горі, в котрих від споконвіку кипить натрон і вапно, сіль і сірка. Там можна згинути від спраги, бо нема ні каплини води до пиття.
Немов гаряча піч, обняла каравану вузька і безводна долина. Одиноку стежину її ще більше звужували з обидвох боків острі, кам’яні виступи-іглиці високих гірських стін з червоним, чорним і ясно-жовтим камінням.
Каравана з трудом зачала входити на гору Ваді-Будру. Величезні поклади брунатного, червоного й зеленого граніту, мов поверхи веж, підносилися до неба. Виглядали як будова велетнів, бо великанські квадри каміння видніли немов уставлені одні на других. Великі купи й довжезні полоси чорних жужлів, випалених вулканічним огнем, тягнулися попід колосальні брили граніту. Між ними тут і там немов горів яскравий, як цегла, червоний порфір.
Втомлена йшла каравана султанки стежиною самим крайчиком пропасті через старинний перехід, де вже найменший подих вітерця викликає бодай улуду охолоди.
В полуднє четвертого дня дійшла каравана султанки до славних копалень Маггара, де вже літ тому п’ять тисяч єгипетські фараони добували мідь і малахіт і відки слуги їх привозили дорогий синій туркус до царських скарбниць у Мемфісі.
Тут здержано похід, бо султанка хотіла оглянути старезні шахти. Вони з неімовірним трудом і накладом праці вкопані в надзвичайно тверді, блискучі скелі граніту і що далі, то вужчі. Штучні, кам’яні колюмни забезпечували робітників перед заваленням їх у небезпечних місцях, де граніт був потрісканий. Ще видно було сліди долота й іншого знаряддя старинних каменярів Єгипту між синьо-зеленими туркусами в міцних скелях, де вони в темних ломах заховали свій блиск і свою чудну барву.
Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими начервоно, оживлена тільки набатейськими, коптійськими, грецькими й арабськими надписами, вирізаними на великих скелях. Султанка Місафір прислонила білою рукою свої сині очі й занялася читанням арабських надписів. І довго читала їх та й навіть виписувала з них старинну мудрість, як пчола, що збирає мід, де зустріне його.
На заході бовваніла пуста і нага група гір Джебель-Мока-теб. Не було ні на ній, ні під нею навіть наймарнішої деревини тамариски, ні стебелини, ні моху, ні трави. Тільки цариця самота і дочка її мовчанка панували тут всевладне аж ген далеко і високо-високо — до величної і дивної гори-піраміди з п’ятьма росохами, званої Джебель-Сербаль. Се свята гора законодавства гебреїв і всіх народів, що приняли віру Божої літорослі — Спасителя з роду Давида, сина Пречистої Діви Марії.
Стрімка і мов застигла в безконечній самоті і мовчанні стояла п’ятипальчаста свята гора Мойсея, звана Синайською, або Горою Божого Закона. Велична, мовчазна, мов білий п’ятикратне загнутий воаль-серпанок, правдиво найдорожчий з серпанків на землі. А під нею Чорні нижчі гори і далека оаза Феррану. Стрімка і застигла в спокійній величі підноситься свята гора Мойсея. А від неї аж до Рас-Магомеду на полудневім кінці півострова прямовисними розпадлинами блистять від споконвіку донині масивні гори з порфіру і ріжного іншого каміння — червоного, як м’ясо, зеленого, як трава, чорного, як вугілля, і такими масами доходять вони аж до Червоного моря, де кінчаться в воді, оточені коралями...
А п’ятого дня каравана султанки наближилася до стін з граніту Ваді-Феррану, найбільшої долини півострова, званої Долиною Шишей. Вона раз у раз ширшала. Біля стежини каравани зачали показуватися сочисті і поживні зела.
По п’яти годинах дійшла каравана до Перли Синаю, найкращої оази Ваді-Феррану, де перед віками була битва з Амаликитами.
Свіжі жерельні струмки і потоки журчать в огородах Перли Синаю, званих Відблиском Раю. Над чистою жерельною водою ручаїв співали птахи в густій трощі і плигали дикі качки. Між рясними овочами зелені гранатів видніли зелені дерева мігдалові, тамариски, пальми дактилеві, і дерева сеялю, і прекрасні смуги піль з товстою пшеницею і ячменем.
В Перлі Синаю спочила перла Царгорода — султанка Рок-соляна. А на другий день рано сказала здивованим арабам, що хоче особисто вийти — на сам верх святої гори Мойсея!
— Там нема ні доріжки, ні стежки, о велика хатун! То гори бездоріжні...
— Як часом людське життя,— відповіла султанка. І наказала приготовитися до подорожі провідникам і малим четам яничарів і сіпагів.
Через дикі скелі і гостре каміння, малими долинками, де били з землі жерела і була рістня, западнями і дебрами йшла дивна жінка падишаха в бездоріжні і безстежні висоти Джебель-Сербалю. За нею мовчки йшли чети мослемських салдатів, а біля неї здивовані провідники.
Немов виразна мапа, що має реліфи, ярко відріжнені красками, зарисувалися перед її очима вже з першої висоти: чорна полоса гранітів, і сіра піскового каменю, і жовта пустиня, й зелений управний простір Ваді-Феррану. А далі пребагаті в закрути долини між незлічимими горами і вижинами, безмежна й оком необнята Пустиня Мандрівки аж до далеких-далеких височин Петрасу, до гір між Нілем і Червоним морем — кожда з них у властивій собі красі і величі виразно виступала в прозрачнім чистім повітрі.
Ніхто не почув від дивної жінки падишаха ні словечка жалю, хоч одяг на ній скоро подерся і звисав шматами і хоч руки мала болючо й до крові подерті кільцями ростин у диких дебрах Джебель-Сербалю.
Провідники раз у раз оглядалися на неї, чи не скаже вертати. Але помилялися до кінця. Султанка йшла дальше в дикі вертепи Сербалю, хоч і біла сорочка її вже також була подерта. Держалась лишень щораз більш оподалік від мужчин і йшла завзято дальше на найвищий верх святої гори Мойсея, відділений від інших верхів її глибокими пропастями.
Під самим шпилем казала всім задержатися й сама-одна вийшла на нього.
Пізно вночі вернула зі сторожею до Перли Синаю й до краю втомлена лягла під тамарисками, дивними деревами, що дають манну, якою Бог кормив свій нарід у пустині. Дерева ті мають дуже делікатну кору. Вона, проколена одним родом насікомих, видає у зранених ними місцях каплини, подібні до меду і чисті як кришталь. Вони відпадають, тверднуть і надаються до харчу.
Султанка Роксоляна відпочала кілька днів і вилічилася з ран на руках і ногах. А тоді заявила, що хоче ще відвідати Синайський монастир християн, положений високо в неприступнім місці між білою горою Мойсея і чорним Джебель-Аррібом.
Та тепер уже ніщо не дивувало ні бедуїнів-арабів, ні солдатів султана.
Скоро світ рушили з нею стрімкою стежкою. А коли стежина ставала вже дуже стрімка, взяла султанка звіра за поводи і пішки йшла перед ним, додаючи йому відваги. З молитвою до Аллага на устах ішли за нею побожні мослеми.
Праворуч і ліворуч підносилися височезні, прямовисні стіни з граніту в дико-фантастичних формах, бо й граніт вітріє у безвістях віків, і нема нічого вічного, опріч духа Божого і його частинки, яку Бог вдунув у людей на образ і подобіс своє.
По якімсь часі походу вгору побачила оточену горами рівнину Ер-Рага зі скалистою височиною Ес-Сафсар при її кінці. У страшній величі показалися її очам незабаром незмірні гранітні маси двох, майже до небес високих, червоно-брунатних скельних стін.
А коли перейшла ту страшенну челюсть, створилася перед нею лагідно піднесена долина Етро, по-арабськи Вадіед-Дер, з горою Арона[88]. А далі шлях до високо положеного Синайського монастиря. Стоїть самотній, на широкій долині, у північно-східного підніжжя гори Мойсея, збудований як кріпость. У камінні перед тисячем літ вковані три тисячі сходів провадять туди, наверх.
Тут знов кілька днів спочивала султанка і п’ять разів на день молилася, лицем обернена до Мекки...
А потім пішла Ваді-Гебраном у полуднево-західнім напрямі, до чистого як кришталь жерела, біля котрого росте непроходима гуща тамарисків і диких пальм. Сіеніт і базальт довкруги. Але скелі ставали помалу щораз менші. Вже виступали округлі каменюки і пісок, щораз то кращий і мілкіший.
Каравана султанки скорим походом перейшла пустиню Ель-Каа і дійшла до гори, званої Дзвін, по-арабськи Джебель Накус. Вона дае себе чути немов далеким звуком дзвонів, котрий кріпшає й переходить у дуже дивний шум. То навіваний вітрами пісок паде там у розпуклини і пропасті тої незвичайної гори і, зсуваючись, дзвонить по скелях, а при скорім леті викликає вражіння сильно шумного дзвонення. Дзвонить, як вічна вістка про дивну долю цариці і жінки Халіфа, що колись, як служниця в сераю, воду носила і кам’яні сходи мила.
* * *
А коли відважна султанка Місафір втягнула в свою душу образ пустині та передумала її,— стратила відвагу запускатися дальше. І несподівано для всіх казала вертати до Каіру, щоб іще ждати там на свого мужа Сулеймана. Бо образ пустині, рівно як образ моря, і степів, і великих надземних просторів, звертає душу до Бога.
Мовчки завернула сторожа султанки, а прочане, котрі йшли з нею, пішли дальше, до гробу Пророка.
А як у Каірі розійшлася вістка про очайдушну відвагу султанки, зібралася рада місцевих імамів і хатібів та заприсягла в святині сторожу її, що жаден воїн її не верне живий без живої жінки падишаха, коли вона вдруге вирушить у подорож до Мекки. А в кілька днів опісля наспів з Царгорода посол від падишаха і приніс сумну вістку, що вмерла мати Сулеймана, а він просить жену свою помолитися за смуток свій біля гробу Пророка. Тоді вдруге зложили для неї велику каравану з прочан і сторожі, і вона знов рушила на Схід.
А перше замітне місце її постою в дорозі була тепер місцевість Мігтат-Бір-Ель-Абд[89], де зачиналася країна малих горбатих коров. Там розложено намети й жінок узято в середину табору. Розпалено вогні та пражено пшеницю. А ніччю розставлювано сторожі аж до сходу сонця, бо розбійничі племена арабів чигають на такі каравани, підсуваються в темряві до них, душать прочан і ограбовують.
А як сонце зійшло, навантажено знов верблюдів. І каравана султанки рушила в путь та прийшла до Ель-Гамри, між високими горами, де не було ні одного подуву вітерця, опріч гарячого, як огонь, воздуха, що йшов від гір, страшенно розпечених сонцем. Скелі на тих горах виглядали, як замки з ріжнобарвного каміння. А попід гори тягнулися червоні, як кармін, піскові насипи. Тут каравана спочила й пекла та їла баранів. А потому посувалася між двома хребтами нагих гір. А як сонце зайшло, прийшла до Ель-Сафри. Там були жерела, та вода їх була гаряча, як окріп. Всі вірні милися в ній і молилися біля жерел. Тут застали якесь плем’я арабів, що жінки його були одягнені в шкіри, висаджені мушлями, а діти їх бігали нагі. Крім наметів, мали помешкання в печерах на склоні гір. Від них можна було купити яєць і сухих дактилів. Се плем’я убивало найбільше прочан. Але страх перед султанською сторожею мало такий великий, що вночі убило тільки б прочан, котрі необережно віддалилися з табора.
А найближчий постій називався Бір-Ель-Маші. Тут ніч була така темна, що не видно було руки, навіть піднявши її до самих очей. Тої ночі убили розбійничі араби тільки трьох прочан. Ранком похоронено їх на склоні гори, приложивши тіла камінням, бо годі було викопати гроби в твердій, як скеля, землі.
А найближчий постій називався Бір-Ель-Нахль, між горами без дерев, без ростин, з бідною землею. Тут воздух був дуже гарячий і води було дуже мало, вона була жовта і воняла сіркою. Щоб могти її пити, треба було розпускати в ній сок з брескви й тамаринди. Із-за горячі й душності не мож було заснути тої ночі. І хассеке Хуррем з донечкою Мірмаг вийшла перед свій намет і стала під безмежним наметом Аллага, що звисав над темною пустинею, як чорний оксамит, і дивилася султанка в пустиню, де видно було тільки блискучі в темряві очі шакалів і чути було їх сумне скигління, а молоденька Мірмаг тулилася до матері зі страху. Ї успокоювала її мати, що кругом стоїть сторожа з яничарів і сіпагів, а над прочанами сила Божа.
Нараз замовкло виття шакалів і стало тихо, як в усі. На горі заревів лев. І жах потряс пустинею і всіми, що жили на ній. Замовкли навіть перекликування сторожі. Хассеке Хуррем ішла до намету, бо й вона налякалася страшного царя пустині. Втім залунав людський голос. І серед нічної тиші блиснуло та загриміли дві сальви вистрілів. То яничари й сіпаги стріляли в темряву пустині. Відповів їм знов потрясаючий рев. А вони вдруге і трете стріляли в темряву. Тої ночі не спав ніхто дорана.
В наметі оповідали невольниці, як гарячий вихор самум засипає каравани прочан, що мають тяжкі гріхи на совісті.
А потому знов їхали довго і каравана увійшла в якусь дивну місцевість, довкруги котрої був простір «водних дір». Там грунт був вапнистий і поритий штучними басейнами, де місяцями переховувано воду з рідкого в тій околиці дощу. Там видніли де-не-де поодинокі пальми, але сама місцевість була без зелені.
Відси рушила каравана на пусту й тільки сліпучим блиском сонця залиту рівнину. Година за годиною минала, і все видніли тільки простори піску й чорне каміння, гладенько вітром ошліфоване, що страшно блистіло в яркім блиску сонця. З верхів піщаних горбів, які зустрічалися по дорозі, видніло непереглядне море далеких піскових рівнин, малі округлі голови піскових сугорбів і дивні гребені, що немов тонули в оточенні кам’яних валів.
А найближчий постій був Ель-Ціят,— дуже приємний. Тут привітали султанку посли святого міста Медини,— мир і поводження мешканцям її!
Та заки каравана дійшла до Медини, воздух став від горячі такий червоний, як шерсть верблюда, мальована гемною, й земля стала пекуча, мов грань. Тут на цім шляху згинуло багато верблюдів, а ті, що їхали на них, поручившися волі Божій, ішли далі пішки по розпаленім, як грань, камінні. І багато їх упало мертвих серед пустині, і не побачили вони домів своїх.
Нарешті здалека показався в проміннях сонця святий город Медина-Ель-Набі[90], як біла голубка на жовтій пустині. А як сонце клонилося до заходу, каравана султанки вступала у святе місто. Всі люди її були мов п’яні від утоми і спеки. Але в тім місті могли справді відпочати, бо тут вода була зимна, як лід, і солодка, як мід, а воздух був чистий, як кришталь. Тут усі забули страшну горяч пустині та спали твердо до ранку. А рано пішла султанка до Гарам-Еш-Шеріфу[91] і вступила у Браму Миру і молилася. Дім той був такий гарний, якби люде вкрали його з Божого раю. Чудові були краски його: червоні, жовті й зелені. І великі скарби були в нім, даровані султанами, і князями, і вірним народом. Оден мур того дому був позолочений, на нім багато надписів з Корану і правдивих історій. Між 400 стовпами і 300 лямпами, на долівці з мозаїк і марморів, під високим вікном, крізь яке видно синє небо, на місці, де помер Пророк Магомет, узріла хассеке Хуррем його домовину з білого, як сніг, мармору, під чотиригранним балдахином з чорного каменю. Вся вона була покрита дорогоцінними килимами, які зміняють що 6 літ й уживають опісля до накривання домовини султанів і дітей султанської крові. Біля Пророка спочивають халіфи Абу-Бекр і Омар.
— А тут,— промовив провідник,— має забезпечене місце Ісус, син Марії, що прийде ще раз при кінці світу[92]...
Султанка здригнулася, зітхнула до Бога і казала покласти привезені зі Стамбула дорогі килими, призначені колись на домовини її мужа й дітей.
Кинула ще раз оком на домовину Пророка і на надпис на ній: «В ім’я Бога! Уділи йому ласки своєї!» І вийшла зі святині Пророка з острахом у душі, бо знала, що тут не була ще нога невірної людини. Навіть віддих такої занечищує воздух святих місць. Тут мослеми убивають без пощади кождого невірного, що наближиться до святих місць Ісламу. Відси пішла султанка до місця, де ангел Господень зійшов з неба, і до місця, де жила дочка Пророка, і до інших святих місць, відріжняючи правду від неправди. І ще відвідала хассеке Хуррем,благословення Боже і мир над нею! — місця, де жила Сіт-Галіма, мамка Пророка, і жінки його, і син його Сіді-Ібрагім, і Саід-Ель-Хадрі, приятель його, і місце, де святої ночі кадр Коран зіслано з неба, і студню Ель-Хатім, що, має воду солодку, як мід, і квасну, як цитрина, бо два жерела з такими водами вливаються в неї, і де любив сидіти Пророк Магомет,— хай мир дарує йому Аллаг!
А потому їла по-тамошньому звичаю шам-борек, тісто на маслі, приряджене, як у Дамаску, і пила воду з жерела Пророка.
А другого дня ранком пішла на молитву до чотирьох святинь і коло полудня відвідала місце, де стояв ручний млинок, на котрім молола пшеницю дочка Пророка Фатьма. Млинок той оббитий золотом і висаджений смарагдами та іншим дорогим камінням. А потому пішки пішла з почотом своїм на гору Агд, де молилася за мужа свого, і за синів своїх, і приятелів їх. А вернувши, їла печене м’ясо, солену шаранчу, риж з маслом і овочі. А все там було дешеве, крім цитрин, хоч багато прочан було в Медині.
А як семий раз зійшло сонце над святим містом пустині, принесли аж під мури його і в саме місто Магмель-Шамі[93] з дорогими завісами. А з нею прийшло 20 000 прочан і горожане з Мекки по жінку падишаха. І плакали за нею мешканці Медини, мов дощ лив з неба, і всадили її в святині до Магмель-Шамі при реві самопалів і гармат кріпості.
І йшла каравана султанки аж до заходу сонця і спочала в Біярі-Алі. А другого дня коло полудня вистріл з канони дав знак, що наближаються до найсвятішого місця ісламу. І попадали всі обличчям до землі й лежали годину на піску і молилися, аж поки гук гармат не дав їм знати, що можуть встати і йти дальше. Встали і йшли ще годину по заході сонця, аж прийшли до місця багатого у воду. Там була непереглядна тьма прочан, що заповняли пустиню на три милі довкруги. Вони пекли на огнях солодке галяві з оливою з сезаму, з цукру і муки та хліб на зелізнім сачу, м’ясо на рожнах і інші присмаки. І горіла вся пустиня огнями серед чорної ночі. А кругом чути було оклики султанської сторожі, що берегла жінки падишаха: «Будь готов!»
А хассеке Хуррем спочивала в наметі на горбі, що називається Капелюх з цукру. Тут войовничі племена Геджасу складали їй поклін і частували її напитком, якого ще не пила в житті своїм.
І знов рушила дальше каравана султанки і спочала аж вночі серед нагої пустині. Тут усі прочане скинули одяги й завинулися в полотна. Йшли босо, без обуви, без завоїв на головах, бо не вільно вже мати на собі нічого шитого нитками, ні найменшої зброї, щоб навіть птички не убити в тім святім місці. І перед сонцем закриватися не вільно ні мужчинам, ні жінкам. А вечером дня того дійшли до Мекки, де воздух такий гарячий, що дихати ним важко. І води пити годі, бо й вона гаряча. Мов п’яні від утоми і страшної жари, прочане перейшли площу святої Кааби, покритої чорним шовком. Вона була оточена чудовою колюмнадою, освітленою тисячами округлих лямп, що горіли на землі, як звізди на небі.
Процесія вступила в Гарам-Ель-Меккі й молилася наперед за щасливий поворот. Там усі пили святу воду Пророка. А вечером споживали м’ясо з квасним молоком.
А слідуючого дня взяла султанка купіль і поїхала на гору Арафат, де Адам їв з дерева знання добра і зла і де його вигнала з раю сила Божа. Ця гора покрита міленьким пісочком і така широка, що на ній може зміститися 20 000 людей. На ній не було чути ніяких розмов, опріч криків прочан, що просили Бога дарувати їм їх гріхи і провини. А як сонце зайшло, освітили ракетами всю гору й залунали голоси серед ночі: «Прочане! Аллаг вибачить вам ваші гріхи!»
А як маси прочан дійшли до брами Адама й Еви, званої Ель-Алемцін, почався такий стиск, що брат не знав брата, ні батько сина; перли навіть на лектику жінки падишаха! Кождий хотів якнайскорше вийти з того місця, бо воно вузьке й дуже душне, а верблюди тратували на смерть тих, що впали з них у тій брамі. Тут військова сторожа жінки падишаха мала найбільше клопоту за весь час дороги.
А зі сходом сонця йшли прочане на місце Маздляфаг, де кождий набрав кремінів сім разів по сім, щоб кидати їх в долині Мінд — на спомин, що тут Авраам відігнав кремінням чорта, що не давав йому принести в жертву сина Ісаака. З тим у понятті вірних лучиться відкидування від себе гріхів і грішних замислів. Султанка Ель Хуррем кинула також власноручно 49 кремінів на долині Міна.
Хассеке Хуррем власними руками збирала гаряче каміння пустині, а думки про долю її сина пекли її, як огонь... Мала кидати каміння в долині по звичаю. Але не хотіла відкинути ні одного зі своїх замислів, хоч вони були тяжкі, як олово. В долині Міна остали три дні по старому звичаю. А потому принесли в жертву баранів і вечером пішли до Мегмеля на чудоно прикрашеній площі. Т;ім були три ночі, освітлювані ракетами так прегарно, що подібної краси нема нігде більше. Щойно третього дня кидала хассеке Хуррем креміння в долині Міна й вернула до Мекки. По дорозі оглядала гору Ель-Нур, яка так світить вночі, якби її хтось освітлював. А в долині Міна не остав ні оден хорий, хоч спека там була страшна. Всі святині Мекки перейшла і милася в студні Земзен, біля якої осіли перші люди, й оглянула чарівну Мошею.
А як скінчила оглядати всі святині Мекки, пішла до найсвятішої з них, до Беіт Аллаг[94], де вмурований біля входу чорний камінь «гаджар». Його приніс архангел Гавриїл праотцю Аврааму. Там і досі є Макам Ібрагім, камінь з відтиском стіп Авраама. Ціла святиня закрита зверха перед людськими очима найдорожчими килимами. А щоб увійти до неї, треба її сім разів обійти пішки кам’яним шляхом.
А святиня Кааба не має дверей від землі, як усі інші святині на світі. Двері її уміщені високо. І сходів до них нема, тільки драбина.
З дрожанням серця входила по драбині султанка Ель Хуррем до нутра святині. А як увійшла і зступила до її нутра,— стала, здивована на вид, який побачила.
Дім Бога, званий Кааба,— ціль паломництва всіх вірних мослемів,— був у нутрі зовсім порожній і пустий... Чотири нагі стіни, і більше нічого... Ні вівтаря. Ні надписів. Ні знаків. Ні прапорів... Ні саджу[95], ні гікгми[96], ні тафсіру[97], ні фікги[98], ні навіть гадіту[99]... Чотири нагі стіни, і більше нічого... Кам’яна долівка й кам’яна повала. Все з сірого каменю. Без килимів. Без оздоб... Чотири нагі стіни, і більше нічого...
І напружила весь свій ум султанка. Та не могла розуміти дивної мови Кааби, найсвятішої з святинь мослемських, що говорить мовчанням серед сірих стін.
А як вийшла з дивної святині мослемів, до котрої кермуються обличчя їх, де вони не були б, знайшлася знов у блеску сонця. І прислонила очі, і побачила ряд улемів і хатібів, що вітали її глибокими поклонами, а діти найвищих родів Мекки страусиними перами кінчили змітати прегарні килими, постелені для ніг її, заки зійде до лектики. Стала, подякувала за честь і промовила:
— Хочу оставити добру пам’ятку для найсвятішого міста мослемів, щоб Аллаг милостивий був дітям моїм.
Всі достойники перемінилися в слух, і стало дуже тихо на подвір’ях Кааби. А могутня султанка Місафір отворила уста свої і промовила:
— Виберіть собі жерела студеної, доброї води хочби як далеко від святого міста сього, а я побудую кам’яні склепіння водопроводів по пустині й іменем мужа мого султана Сулеймана,— нехай вовіки триває слава його! — накажу допровадити все свіжу воду до святого міста сього.
Ще хвилинку стояли всі як остовпілі від такого дару, якого не дали досі й наймогутніші халіфи та султани. А потому всі впали обличчями на землю перед нею, як перед святою. І винесли срібні кітли з святині і вдарили в них. І збігся весь народ святого міста Мекки, і всі прочане, що були в нім. З кріпості над містом заграли труби, і вдарили гармати, й шал радості опанував усіх. І не було нікого, хто не знав би про великанський дар султанки Місафір, і всі благословили сліди її й дітей її.
* * *
А дня того вечером чудовий запах шампаки й інших етеричних перфум з найдорожчих магнолій заповнив високі кімнати султанки Місафір. Та не могла успокоїтися розбурхана думка її, і сон не зліпав її повік на відпочинок. Хоч уже й глуха північ глибоко віддихала і в улицях святого міста Мекки не видно було ні одного дому, де світилося світло, стояли освітлені кімнати Ель Хуррем.
І запримітила се нічна сторожа святині Кааби. А ранком занепокоєні священики її ждали вже в домі, призначенім для султанки, щоб довідатися, чи не хора вона.
Коли султанка Місафір переказала їм запит, якого лікаря мали б на приміті, відповіли: «Для хорого тіла і для хорої думки». А коли султанка Місафір попросила їх, щоб привели його, відповіли, що він не опускає своєї печери в пустині, де посвятився Богу як дервіш, і тільки там можна відвідати його.
По трьох безсонних ночах рішилася султанка Місафір відвідати святого дервіша. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй, і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царгороді предсказав султанові уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбула.
Вступила в печеру, і привітала його, і запитала, спустивши очі, як моленниця:
— Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?
— Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку його.
— Чи тобі заповіли, що я прийду просити поради в тебе?
— Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш оден Аллаг кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на поправу їх. Усядь, донечка моя.
І показав їй на кам’яну лаву. Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка.
— Чи ти, старче Божий, міг би мені сказати, чому найсвятіша святиня мослемів пуста і порожня в нутрі своїм? Старець уважно подивився на султанку й відповів:
— Щоб ти повнішу науку говорила тим, що в покорі перед Богом вступають до неї.
— Чому ж вона мені нічого не сказала?
— І тобі, доню моя, сказала порожня Кааба думки, повні мудрості, як овоч винограду повний соку свого. Тільки ти не розуміла їх.
— А які ж ті думки і як їх розуміти?
— Як звізда хвостата, як бездомний вітер, що блукають без цілі по небі й по землі,— так без мети блукає і кожда людина, котра відвернеться від правди слів Аллага, від заповідей Його. Тут, у пустій Каабі, бачиш все, що життя може дати, коли опустиш правий шлях Аллага. Пустий і порожній буде овоч Його. Така людина піде порожніми стежками і зійде на червоні, на котрих чути плюскіт керви. Умре без Бога радість в ній і надія сконає, вкінці покине її і страх перед Богом, початок і кінець розуму людини на землі. А як людина вийде з Кааби, то бачить світло сонця й пізнає, що можна одідичити більше, ніж земля може дати: блаженну ласку Божу на путі життєвій.
Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця.
Султанка задумалася й запитала:
— Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім? Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:
— Ти — давно предсказана... Султанка Місафір... Твій рідний дім відси так далеко, що там по дощевій порі вода в потоках і ріках стає тверда, як камінь, і можна її різати, як дерево, зубчастою пилою і долотом лупати, як мармор... бачу тиху річку... і садок над нею... бачу біля нього... і малу мошею — Пророка нессараг... коло неї бачу... домик батька твого... а ти ще маленька... бігаєш по нім...
— Що було зі мною дальше? — запитала султанка, запираючи в собі віддих.
— Ти виростаєш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе одягають... у білу суконку, в зелений вінок... Ти йдеш до мошеї Пророка нессараг... з молодим хлопцем, ні, вже мужчиною... і бачиш свічі... воскові, золотисті...
— Що було зі мною дальше?
— Ти біжиш... попри коні... дикі, волохаті... форкають на тебе зблизька ніздрями... а ремінні шлиї у тебе на шиї... батіг-сирівець крає твоє тіло... чую свист його... бачу твою ніжку... скервавлену... білу... і води спрагнені устонька твої...
— Що було зі мною дальше?
— Бачу морську мраку... і місто над нею... мінарети сяють... мослеми співають... бачу тебе в школі... й учителів твоїх... сідаєш на галеру... на чорний корабель... а на руках твоїх... ланці затискають... на беріг виганяють... на Аврет-базар...
Тут султанка,— котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім,— заплакала, і слези, як перли, покотилися з очей її. По хвилі запитала м’яким голосом:
— Що ж було зі мною дальше?
— У найкращій хвилі свойого життя... ти молишся до Бога... у сутінку-ранку... за кратами стайні... на краю базару... а найглибша віра... у премудрість Божу... бухає з серця твого, як із жерела... ти кажеш сі слова... Да будет воля Твоя!..
Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця, що заходили екстазою. Їй вихопився з уст тихий шепт:
— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Старець або не чув, або не хотів чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту:
— Заходило сонце за святиню Божу... як тебе продали на Авретбазарі... і сумерк западав... коли ти входила... у дім Сулеймана... Великого султана... ним Бог благословив... його власний нарід... а тяжко покарав... народи нессараг...
— Що було зі мною дальше?
— Бачу білий ясмин... ясний місяць сяє... очей молодих дві пари зустрічає... твій перший наречений... тебе благословляє... бо ти не відкидаєш... святий для тебе знак... не хочеш заміняти... за сигнет султанів... в тій хвилі залюбився в тобі Сулейман...
— О старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане... любити мене?
— Сильний віл, моя доню, зриває воловід... великий чоловік не ломить слова... ось в’яне личко твоє... бо Господній посол... нікому невидимий... сильніший від заліза... вже час наспіває... в палату Сулеймана... у святу ніч Байраму[100]... приведуть дівчину... найкращу квітку... зі всіх земель султана... а він не прийме[101]...
Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:
— Що буде зі мною дальше?
— Зараз, доню моя... ти могла зробити... зі своїм чоловіком... все при Божій волі... чуєш, доню?.. все... як він з народом своїм... і твоїм... а ти замість доконати великого діла... вкрала одну душу... і криєшся з краденим... доню моя, доню!..
— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрі його кам’яної печери і збирала відвагу, щоб запитати про те, чи здійсниться її найбільша мрія. Нарешті перервала мовчанку.
— Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолі султанів?
Обличчя старця захмарилося. Він остро вдивився в могутню султанку і твердо відповів, якби сокирою рубав:
— Мустафа... син Сулеймана... правний наслідник його... не сяде на престолі... батька і діда свого!..
— Чому?
— Уб’є його могутня султанка Місафір!..
Султанка побіліла як полотно і виглядала як береза, обвіяна снігом. Вся кров збігла їй з обличчя, і віддих в ній заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно різке слово:
— Як?
— Рукою мужа свого... і батька Мустафи...
— Ти знаєш план її?! — закричала з забобонним острахом.
— Бачу, дитино моя... бачу ученого... котрий підкуплений султанкою... фальшує листи невинного Мустафи... фальшує так... що й сам Мустафа... не годен перед батьком... відріжнити своїх листів від пофальшованих... І гине Мустафа смертю невинного...
— То такий сильний блиск золота і самоцвітів? — запитала з укритим задоволенням, котре ледви здержувала в собі в почуттю, що посідає ту велику силу.
— Я вже бачив, як жовтий блиск золота і світло дорогого каміння з князів робило убийників і не одну жінку, не одну дівчину спонукало віддати свій найбільший скарб, чистоту свою, за перли і каміння, що мало прикрасити тіло її. Я бачив рубіни, котрих огниста і глибока червень робила чесних мужчин злочинцями, а шанованих жінок — упавшими. Я бачив перли, котрих матовий, ніжний блиск руйнував життя цілим родинам, сіяв зіпсуття, нечесть і смерть...
— Чи й я так люблю ті річі? — запитала з острахом.
— Ні! Ти, як уроджена цариця, любиш ті річі так, як любиться цінних людей за їх властиву вартість, за те, що кождий з них інакший і має цінність особи в собі. Бо всему сила Божа дала обличчя своє, та найбільшу цінність має душа людини.
— А що буде з дітьми моїми?
— Гріх робить мати, котра більше любить дітей, ніж Бога і заповіді його. Дітьми карає матір сила Божа. Скоро по смерті Мустафи побачиш чашу кари в руці Селіма.
— І що тоді зроблю?
— Зажадаєш від мужа свого, щоб він право престола переніс на Баязеда.
— А муж?
— Він послухає закона Османів про право первородства і вперве та востаннє опреться волі твоїй.
— А що зроблю я?
— Ти даш Баязедові, молодшому синові свому, багато золота і самоцвіт-каміння на збунтування агів і війська падишаха. А свого мужа наклониш хитрістю, щоби зробив його намісником Анатолії. І піде син твій Баязед війною на батька і на брата свого та й Анатолі кине на Румілі. Заграють гармати, а син твій Баязед кривавими руками сягне від Скутарі на острови Принців, на Дівочу Вежу і на Долину Солодких Від. І зачне обступати пишну столицю Стамбул, і бити в довгу на милю касарню яничарів, і в серай батька свого, де колись стояла колиска його. А дикий розрух закривавить улиці Стамбула...
Султанка слухала, дрижачи на всім тілі — з жаху і з почуття гордості, що її син, кров її, буде в силі здобутися на таке діло. Зі зворушення ледви могла вимовити слова:
— А що буде з ним дальше?
— Від вечера до ранку ревітимуть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту ніч покажуться білі, як срібло, нитки в волоссі побожного мужа твого. А як ранок засвітить, він виїде з сераю, з молитвою на устах, на чорно-чорнім коні, під зеленим прапором Пророка, проти руїнника і сина свого. І трьома ударами розіб’є на три часті силу Баязеда, і чергою зіпхне в Чорне море, і в Босфор бурливий, і в море Мармара. І огнем з гармати буде ще плювати на трупи їх.
— Побідить?.. — прошепотіла султанка й поблідла.— І довідається про мою участь у бунті? А що зробить зі мною?
— Побідить, і довідається про твою участь, і нічого тобі не зробить... Тільки заллє кров’ю коридори й кімнати сераю, найгарніша квітко в городі Аллага!
Останні слова старця звучали немов глум.
Вона відчула се й запитала скромно:
— А що робить людину гарною?
— Не тіло її, і не розум її, і не знання її, тільки мир у нутрі й діяльність, згідна з заповідями Бога. А того не осягне ніхто без чистоти душі.
— А як осягнути ту чистоту душі?
— Не уповати на себе, бо людина слаба і кволий дух її. Не рахувати на людей, бо вони непостійні й минущі. А кождої днини і перед кождим ділом своїм радитися в дусі Бога, бо тільки Він вічно постійний, наилучший і наймудріший.
Скривилася, бо не чула в собі змоги радитися з Богом про те, що задумала. Запитала:
— А що буде з моїм сином Баязедом?
— Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа...
Впала на долівку під вагою тих слів і лежала, мов у памороці. Немов у півсні, чула, як старець говорив:
— Далеко в північних горах, у землях перського шаха, стоїть оборонний замок, на недоступних скелях. Там схорониться син твій Баязед перед гнівом батька, шукаючи опіки у ворога свого і його. Та посли падишаха знайдуть його і там. І як ти золотом підкупиш військо султана, так вони золотом підкуплять замкову сторожу і серед ночі викрадуть живого Баязеда. І серед диких гір, під синім наметом Аллага, відчитають йому батьківський вирок і приб’ють йому його ятаганом на серце і скинуть у пропасть, де дикі звірі розірвуть тіло його.
Голосно заридала, а відгомін її ридання заповнив скельну печеру й понісся пустинею.
Та скоро перемогла себе. Обтерла слези і запитала:
— Чи потомство мого сина Селіма вдержиться на престолі султанів?
— Удержиться, дитино моя,— відповів з сумом старець, удержиться, аж поки мине круг часів, призначений всемогучим Богом.
Подумала хвилю й запитала напівсвідомо:
— Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собі...
— Ти велика людина, нещасна доню моя... Бо маєш сильну волю у змаганні своїм. Але твоя воля звернена до зла, до непошани заповідей Божих. І тому ти чужа сама собі, що ти відчужилася від Бога.
Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову.
— Не знаю, чим надгородити тебе, старче Божий, сказала, помалу вимовляючи кожде слово.
— Мене — нічим, хіба зміною злих замірів твоїх, відповів зітхаючи.
Усміхнулася й, нічого не кажучи, вийшла з кам’яної келії старця. Ще від отвору відвернулася і сказала:
— Надгороджу милостинею багатьох убогих, яких зустріну на шляху свого життя.
Тепер старець не відповів ні слова. Він похилився на кам’яну долівку й потонув у молитві.
* * *
Пісковою пустинею Нефуд ішла каравана султанки в напрямі на північ і пустинею Гамед дійшла до святої землі. А як побачила Єрихон, чудове «місто роз і пальм», серед диких яруг та печер, задержалася біля криниці Єлисея з солодкою водою. Тут спочила султанка Місафір і відси пішла оглядати глибокі береги Йордану з трьома терасами.
А з Єрихону йшла дикими ярами, поміж нагі гори, до Мутесаріфліку[102].
Серце султанки товклося, мов птичка в клітці, то немов завмирало, коли в’їздила у святе місто, котре бачило муки Спасителя. Хвилями не ставало їй віддиху. Ще раз, останній раз, завагалася на тій землі, по котрій спливала свята кров Ісуса, але з упертим смутком в душі відкинула вагання.
Казала їхати просто до великої святині Омара й розділювати милостиню по всім місті без ріжниці віри: магометанам, жидам і християнам.
І була султанка сім днів і сім ночей у святім місті Христовім. Не спала спокійно ні одної ночі. А днями блукала зі своїми дітьми і з пишним оточенням своїм по всім городі. Була на горі Голгофті, була й на Безетті-Моріяг і бачила всі більші стави Єрусалима, Ель-Батрак, Ісраін і Сітті Марям, і Бетесду, і Маміллю, й Еш-Султана, і численні цистерни. Об’їхала оборонні мури, котрі наказав будувати її муж, і двічі переїхала попри дуже сумну й обдерту церкву Господнього гробу, але не вступала до неї. А як переїздила попри Мур Плачу, почула несподівано з товпи жінок жидівських оклик у своїй рідній мові:
— О велика пані! Змилосердися над нами!..
Глянула в той бік.
Оподалік стояла її приятелька з Кафи, Кляра, з піднесеними, мов до молитви, руками.
Султанка казала здержати свою лектику і, вся паленіючи на обличчі зі зворушення, вимовила тільки одно слово:
— Кляра!
— Настуню! — відповіла несміливо її товаришка зі школи невольниць.— Чи не погордиш мною?
— Чого б я мала гордити? Прийди до мого помешкання біля Гарам еш Шеріфу!
— Знаю, знаю! — відповіла врадувана Кляра, глибоко кланяючись разом з оточенням своїм.
Ще того дня приняла її султанка разом з великою депутацією євреїв, котрі просили полекші в доступі до свого Муру Плачу. Султанка зараз наказала не робити їм ніяких перешкод, а закликавши сина свого Селіма, сказала до нього при депутації:
— Може, ти матимеш колись з волі батька владу намісника у сім святім місті. Не забудь тоді подарувати жидівському народові бодай сей Мур Плачу в Єрусалимі[103].
Опісля відійшла з Клярою до своїх кімнат і довго говорила з нею та тішилася її долею, бо Кляра оповіла їй, як по двох літах невольництва купив її поважний і добрий єврейський купець з Єрусалиму та взяв за жінку.
В неділю рано дзвонили дзвони в християнських церквах Єрусалиму й опускала святе місто султанка Місафір. Місто муки Спасителя мало сіру-сіру краску, тільки де-не-де видніла зелень деревини. Султанка їхала в лектиці назустріч кривавим подіям, які мала викликати. В нутрі серця свого мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хочби прийшлося їй прибити на хрест муки два народи, свій і свого мужа. А над Юдейськими горами, що стрімко спадають до Мертвого моря, сходило тоді сонце, й побожні мослеми, лицем обернені до Мекки, розпочали азан, молитву свою.
Так відбула султанка Роксоляна свій другий Гаддж. А третій Гаддж відбуде до всевідучого Бога, коли небо розколеться, і коли звізди розсипляться, і коли води змішаються, гіркі з солодкими, і гроби обернуться, і коли Бог зажадає рахунку від усеї тварі, що має образ і подобіє духа Його.
Бо коли незнищимий жаден атом порошини, то мусить бути безсмертний і дух людини. І коли вічно ділає кождий рух вітерця, то мусять вічно ділати і наслідки наших діл. І тому кождий з нас відбуде великий Гаддж до Творця свого.