Блакитна дитина (скорочено), Продовження 2, Анатолій Дімаров
Навчався разом зі мною син лісника — Василь Кологойда, і не було в нашому класі хлопця, який би потай не заздрив йому. Змалечку ріс Василь у лісі, і все, що там бігало, літало, стрибало і повзало, знаходило з ним спільну мову. Він знав звички усієї звіроти і птахів, не боявся навіть отруйних гадюк: спритно хапав їх за голови та й ганяв нас по лісу.
У себе вдома тримав Василь їжака, зайця, лисицю, а на ланцюгові у нього замість собаки сиділо вовченя, спіймане під час облави мисливцями з міста. Іще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рік жив у їхньому погребі і виповзав на його голос. Кілька разів, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собі за пазухою, хоч би тобі що, і тільки на голос господаря виставляв із манишки4 гостреньку голівку, показував роздвоєного язика.
Якось наша вчителька, Тамара Оксентіївна, викликала Кологойду до дошки. Помітила підозрілий валок, що оддимав сорочку, підійшла поближче, спитала:
— Що там у тебе?
— Микитка.
Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє ім'я, сам виставив до неї цікаву голівку.
Ми навіть не могли уявити, що жінка отак може верещати. Тамара Оксентіївна так і не довела уроку до кінця: пішла в учительську, відправивши Василя додому:
— Йди, і не приходь без батька!
Василеві добре нагоріло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василів тато заніс у ліс.
Тоді, щоб хоч трохи нас втішити, добра душа — Василь приніс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними під час перерви дівчат! Посадить двоє-троє в рота, підійде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя!
Того ж дня, повертаючись із школи, Ванько поцікавився:
— Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
— Пхі, ще б не взяти! — відповів я хвалькувато, хоч не був дуже впевнений у цьому. — Мені це як раз плюнути!
— А я нізащо не взяв би! — зітхнув сумовито Ванько.
— Чому?
— Бо від жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити?
— Дам полизати собаці. Собака як полиже — всі до одної бородавки пощезають!
— Добре, як буде лизати... А то візьме та й одкусить! Хамкне разок — тільки його й бачили, твого язика!
Бісів Ванько завжди отак: тільки зберешся зробити добру справу, як він і підкотиться із своїми сумнівами!
Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями:
— А Толька теж може в роті жаби тримати!
Хлопці до тієї новини поставилися скептично.
— Бреше твій Толька!
— От і не бреше!
— А не бреше, тоді хай покаже!
Що мені лишалось після цього робити?
— Сьогодні в мене жаби немає... Хай завтра упіймаю та й покажу...
— Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме!
Повернувшись із школи, я відразу ж подався на луки.
Вирішив почати із пуголовків: у них все ж дві ноги, а не чотири,— не так шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовків, вибрав найменшого, сполоснув добре у воді і, набравши якомога більше у груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії5 .
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком.
За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали у воду.
— Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.
— Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я біс його зна де тиняюся, «а уроки хто за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, і те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування.
Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи.
На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят і гайда до школи. Хлопці вже виглядали мене.
— Приніс?
— Приніс.
— Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
— І посадиш до рота? — хтось недовірливо.
— Посадю! От хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат. Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
— Давай же! — квапили мене нетерплячі.
Та я все не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно. Стою, жду, поки Оля підійде.
— Доброго ранку, діти!
Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось. Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі.
— А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:
— Що це з тобою? Ти не захворів?
Я заперечливо трясу головою.
— Так чого ж ти мовчиш?
Язик мій, втративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало по роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши -в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа...
На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються із школою... навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір'я чи в коридорі, недовірливо допитувались:
— Це ти живі жаби ковтаєш?
Я, сяючи, кивав головою.
— І велику ковтнеш?
— Ковтне! — запевняли горді мною однокласники.— Він і вола проковтне!
Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчаровувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?..