Давня казка, 2 розділ, Леся Українка
II
Якось вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує — хтось під'їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там?—
Невідомого питає.—•
Якщо злодій, то, запевне,
Помиливсь ти, любий друже!»
«Ні, се я,— озвався голос,—
Маю справу пильну дуже».
«Хто ж се «я»?» — поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже»,
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
«Добрий вечір!» — «Добрий вечір».
Став тут лицар і — ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
«Де ж твоя, мій гостю, справа?»—
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався...»
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
«Закохався я і гину,—
Каже лицар,— вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
«Що ж? — поет на те говорить.—
То за ручку та й до шлюбу!»
«Ох! — зітхає лицар.— Візьме
Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої — не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
«Голос маю,— каже лицар,—
Та не тямлю віршування...»
«Певна річ,— поет говорить,—
То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні,— химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»
Правду кажеш,— мовив лицар,—
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені й в сій справі,
Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду,
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в нагороду».
«Ну, на се,— поет відмовив,—
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду лайни знати»,
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!., не сказати!..»
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,
Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:
«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...
Далі можеш сам добрати...»
«От спасибі!» — крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! І геть погнався.
І погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
«Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють, ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».
Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ісідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ісідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і — надія!