Тореадори з Васюківки, Розділ VІ, Всеволод Нестайко
Розділ VІ
Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича.
«Життя — заплутана і складна штука!»
— «Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик! — пхикаю я.
— Мовчи! «Давай зліземо!» «Ноги розім’яти!» Герой! — пхикає Ява.
Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією «бомбою»! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.
Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшокласників, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ґанок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати
— Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.
— Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.
І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собі пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило — дев’ятикласник Гришка Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:
— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!
І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!
І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.
А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.
Високий острів — один з найбільших у плавнях Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, «президенція». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або... Та ми про це вже майже не думаємо (після «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).
З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
Троє човнів причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
— Так-от... дорогі товариші-громадяни, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас... знаєте звідки?.. Із Сахаліну. Да-да... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів...
Знаєте, що тут?
Тут... тут... товариші-громадяни... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосі — новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобулусом марсіян або якихось інших гавриків.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономів, а ми... — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
...Велетенська ракета на старті... астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: «Глобулу «Привіт з Васюківки».
«Глобулус «Особо-Васюківський...»
...А тоді — Марс... У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!
Тільки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса...
— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено говорить Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.
«Ой здається, і озброєним теж...» — тремтить моє серце.
— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати... він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите...
«Побачите-побачите.. якщо буде, що сіяти... О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?»
Зараз Фарадейович одкрутить кришку і.. І буде страшний «пшик», як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.
І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми («гангстери») німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас («А киш, малявки!») на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше...
Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:
— Увага, товариші-громадяни, ви-ли...
Ми з Явою блискавично перезирнулися,
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стійте! Не лийте!
Ви пам’ятаєте, у спектаклі «Ревізор» Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав він.
— Ми... — сказав Ява і глянув на мене.
— Ми... — сказав я і глянув на Бардадима.
— Ми... — повторив Ява і теж глянув на Бардадима. — Ми... тільки вам можемо... по секрету...
Фарадейович усміхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо.
І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
— А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по западному полушарію... Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
— Он воно що... Гаразд...
Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
— Так-от, товариші-громадяни, — сказав Фарадейович. — Ці молоді люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...
Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас і шепнув:
— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потім випростався і вголос промовив:
— Думаю, вірно пропонують вони, га?
— Вірно! Правильно!
— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.
Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Скажи він нам зараз: «Пийте, хлопці, озеро!» — Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою; ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, І було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
— Скажіть, будь ласка, — несміливо питає Ява, — а який він буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
— А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президенті», але нам було не до нього).
— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажіть! Виходить, під «столичну» саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю.
І він хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:
— Та ні, я жартую. То я так, посміяться... для сміху.
Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на нього і подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній. «
Але Яві я нічого не сказавше наважився.
Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся.
— Чули? Фарадейович з учениками водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.
— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть.
— Авжеж, для них що є найкращенького придумають.
— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.
— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.
— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус» — ...а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.
— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.
— І взагалі, кажуть, дуже поживна Всі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний «любитель преси», як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив, їсть — читає, іде кудись — читає, телевізор дивиться — теж читає. З газетою в руках так і засинає.
І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехословаччині дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба, може, Стьопа Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.
— Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж, понімаєте, унікальна штука! Така, понімаєте, манюпусінька, і не побачиш, а великі діла робить Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода... От у минулому році «Известия» писали про унікальний експеримент радянських учених у Сибіру, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гермокабіні, повітря в якій постійно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його «понімаєте», нічого не втямив: навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.
Зрозумів я тільки одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться.
А раз хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — «вид хлорели, може, ще й кращий»
Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, — всесвітнього значення.
І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті на отому: «Ми все-таки хлопці будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що через кілька днів — екзамен Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.
Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм? Щоб про тебе писали в газеті передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!
І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!
І так мені стало тоскно, що якби я був вовк я сів би посеред хати і завив Але я не був вовк, я був п’ятикласник. А п’ятикласникам вити не можна «Непедагогічно» як каже Галина Сидорівна.
І я тільки тяжко-тяжко зітхаю...