XVІІ. Джігад, Роксоляна, Осип Назарук
XVІІ. Джігад
«Коли Джігад займеться на землі, тоді по небі
ходить заграва пожарна... Тоді стогнуть шляхи під
важкими колесами пушок Халіфа. Тоді дуднять дороги
від тупоту кінних полків його. Тоді чорніють поля
від піших військ падишаха, що пливуть, як
повінь. Тоді гуде плач жінок і дітей християнських,
як шум у градовій хмарі. Бо жах великий несе
з собою Джігад!»
Таємнича рука Господня зіслала на землю 1526 рік. Такого дивного року не пам’ятали найстарші люде у Стамбулі. Сонце вдень нагрівало воздух так сильно, що ночами прів навіть небесний фірманент і зі звізд капав огняний піт на землю: на Золоту пристань Стамбула, на море Мармара і на Долину Солодких Від.
А як розвинулися липи з бігом гарячих днів, то по довгих тижнях ночей без роси бачили люде ранком під липами і яворами дивний «піт небесний», що, мов липкий мід, покривав каміння під ними. А подорожнім, що в ті ночі спали під отвертим небом, злипалося волосся, й одяг їх покритий був каплинами зоряного поту, що капав з небесних звізд на грішну землю і на людей її.
І в ті страшні часи, коли прів від жаху фірманент небесний, постановив найбільший султан Османів рушити на завоювання землі «джаврів». Тоді отворено святу Браму Фетви і зі всіх мінаретів Стамбула голосно закричали мослемські муедзини: «Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кров’ю на шляху Господнім!
А сто вистрілів з гармат оповістило початок Джігаду. Так зачався Джігад — святий поход султана Сулеймана. А в перший день Джігаду падав дощ кривавий на землю християнську, на шляхи, котрими мали йти небаром великі полки падишаха. Падав дощ кривавий, хоч на небі не було ні вітру, ні хмари. Впав і лежав на полях, стежках і шляхах від полудня до ночі. А в воздусі на угорських рівнинах піднявся пил кривавий і тижнями стояв на небі. Стояв і страшно світив хмарами вдень і вночі. І жах великий пішов по безмежних пуштах угорських і по замках лицарських. А безнадійність чорним саваном покрила соняшні землі мадярів і хорватів від краю до краю.
А як сімома брамами Стамбула сунули, мов туча, на святий Джігад полки Сулеймана, надійшла буря від Чорного моря. І йшла перед військом великого султана і сипала дивним дощем білих риб, що милями заслав дорогу полкам падишаха. Мусульманське військо з острахом вдивлялося в свого монарха. А він їхав на чорнім як ніч коні, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета, «Твердий і Великий» султан Сулейман і ні оком не дрігнув, дивлячись на дивні знаки небесні. А військо його вдивлялося, як в образ, у неповорушну постать Сулеймана, що їхав на бистрім коні, мов висока кам’яна подоба Господньої кари. Ніякого металу, опріч твердої сталі, не мав на собі ні при собі, ніякої оздоби одяг його[79].
А біля нього їхала в арабськім вовнянім бурнусі і в кашмірськім шалю, у критій колясі за ненецьким склом улюблена жінка завойовника, прегарна Роксоляна Хуррем, «серденько серця султана Сулеймана».
А як на обрію зникали найвищі вежі Царгорода, султан пересів з коня до карети жінки, щоб розпращатися з нею, і сказав:
— Я додержу слова і покажу тобі, як виглядає битва. Пришлю по тебе. А тобі в опіку віддаю мого найстаршого сина.
Червень ударила в обличчя Ель Хуррем. Велике довір’я мужа так на неї поділало, як грім з ясного неба. І аж слези витиснуло їй з очей.
Сулейман Великий щось важив у душі. По хвилі сказав:
— Ти знаєш, хто тепер командант Стамбула?
— Знаю,— відповіла, здивована,— Кассім.
— Так, Кассім. Але він їде зі мною на війну.
— То його заступник.
— Так, але він старий і не відважиться нічого важнішого сам зарядити.
— Отже хто? — запитала.
— Ти,— відповів так тихо, що здавалося, немовби се причулося їй.
— Чи ти дав такий наказ?
— Перша основа правління: не видавати непотрібних наказів, бо се перешкоджає в праці чесним людям.
— А друга? — запитала.
— Друга та, про яку все говорив мені мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його! Він казав:
«Щоби здобути державу, треба мати у відповідній порі не більше як сто розумних людей, котрі по наказу одного готові на всяку працю і на всякі жертви. А щоби правити державою, вистарчить п’ять таких людей». Чи ти, о Хуррем, маєш таких п’ять довірених людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул — командант всім городам моїм, а ти будеш фактичним командантом Стамбула.
Задумалася й відповіла:
— А коли б я не мала, то що треба робити, щоб їх знайти і придержати при собі?
— Ти розумно запитала, о Хуррем! Але ніяка людина не знаходить таких людей, бо їх знаходить і присилає для доброго діла тільки всемогучий Аллаг. І вони по волі Його так стягнуться до доброго володаря, як стягаються опилки заліза до магнету, який недавно показував тобі штукар венецький.
— А як же пізнати їх?
— Пізнати їх можна тільки по довшім часі по їх робучості і правості. Сі дві прикмети — се як двоє очей людини. Одна без другої може також існувати, і навіть може приносити хосен. Але помічник влади без одної з тих прикмет — се каліка.
— А як же задержати таких людей при собі?
— Мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його,— так учив мене, о Хуррем, а мав він досвід великий: перша прикмета володаря — ніколи не закпити собі з вірного слуги! А що дуже довго треба ждати, заки переконаєшся, хто тобі вірний, отож ніколи не кпи собі з нікого, що стоїть при тобі. Лучше убити, ніж закпити. Бо глум — се отруя, що затроює серце обидвох. Отроєні люде ні працювати, ні правити не можуть.
— Я ще ніколи не закпила собі зі слуг своїх.
— Знаю, о Хуррем, бо уважно придивляюся тобі, відколи ти перший раз піднесла на мене несмілі очі свої. І тому, власне, кажу тобі, що ти будеш тепер правдивим командантом Стамбула і без наказу мого.
— Я маю тільки оден гріх на душі: я казала убити без переслухання великого везира Агмеда-башу. Слези виступили їй з очей.
— Так, о Хуррем. Се гріх проти волі всевідучого Аллага. І найгірший злочинець має право говорити свобідно перед смертю. І коли б ти, о Хуррем, побачила бунт Стамбула проти себе і бунт всіх городів моїх із-за домагання смерті останнього бідака в державі, а не уступила перед тим домаганням, заки переконаєшся про вину, і мусіла втікати, і коли б я знайшов тебе опущену в пустині, по утраті цілої держави,— я сказав би тобі: «Ти була добрим командантом Стамбула!» Бо володар, о Хуррем, тільки заступає святу волю Аллага, і справедливість Його по силам своїм, і тому такий високий престол володаря. І тому так далеко сягає рука його. Але та рука в’яне без справедливості.
Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в сині очі Ель Хуррем і доповів отсі слова: «Аллагу Акбар!» (Бог всемогучий!) Господь всемогучий царствує над усіми землями й водами, над звіздами й воздухами. І без волі Його не виросте й не впаде ні червак, ні людина, ні пташина з гнізда. Він тяжко карає за все, що зробить людина проти святої волі Його, котра так коріниться в совісті людини, як коріниться дерево в землі, як коріниться державна влада в послусі народу, А діл Господніх ніколи не зрозуміє людина. А хто думав би, що розуміє їх, той був би подібний до сліпої людини, котра, обмацавши хвіст мого коня, говорила б іншим, що знає його красу, расу і ріст.
Так говорив до жінки найбільший султан Османів.
А попри звільна їдучий повіз, як води, плили густі лави піхоти мослемів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого, і монотонно, як дощі осінні, звеніли на шляху незлічимі кроки їх.
Молода султанка Ель Хуррем аж похилилася під вагою слів свого мужа. Відчувала, що все, все було в них таке правдиве, як золото. І вона все дочиста готова була ціле життя сповняти,— з виїмком одного, одного-однісенького... Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від іншої жінки, що заступав її власному синові шлях до престола султанів.
Зітхнула і запитала:
— А яка друга прикмета володаря по думці твого розумного батька,— нехай Аллаг буде милостивий душі його!
— Друга прикмета володаря, о Хуррем,— так учив мене мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його,— така: «Не вір нікому без підстави! А раз повіривши, вивисши його. А раз вивисшивши, не бери назад ви-висшення того, поки суд інших справедливих людей не скаже, що та людина стала недостойна твого вивисшення. Бо слово твоє, раз випущене, подібне до полку, який ти пустив уже до бою. Той полк уже не твій: він у руках Аллага, що рішає в бою».
Сулейман Величавий надумувався і додав по хвилі:
— Коли інакше робитимеш, внесеш замішання там, де повинен бути лад і спокій. І в тім замішанні сама станеш подібна до фуркала на вежі, з котрого так весело сміються малі діти, а котрим вітер крутить, з котрого боку повіє.
— Розумно тебе вчив твій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! А яка третя прикмета доброго володаря?
— А третя прикмета доброго володаря, так учив мене мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його,— єсть увага, щоби слуги не були ніколи без роботи: бо лінь — се мати злочинів. Та рівно добре треба уважати, щоби слуги твої не були перетяжені завеликою працею. Бо така праця скорше або пізніше доводить до отупіння. А лекше єсть мудрому і справедливому володареві дати собі раду навіть тоді, коли він оточений розумними злодіями, ніж коли він оточений чесними туманами, хоч дуже зле і одно, і друге. І ще вчив мене мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його,— щоб не давати тої праці великому везирові, котру може зробити везир, ні головному судді тої, котру може зробити звичайний суддя. Ні не посилати аги яничарів туди, де досить післати звичайного дверника. Ні не поручати одної роботи кільком, бо тоді ніхто за працю не може одвічати. Ні не вірити кравцеві, що він уміє добре підкувати коня, а ковалеві, що знає міст покласти. І все казав, що ранок мудріший від вечера. Тому перед вирішенням важнійшої справи радив переспати кілька ночей підряд,— нехай він спокійно спить у гробниці своїй!
Султан пригадав собі щось і додав:
— І ще казав мені мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його: «Шануй стан духовний! Але не вір, не вір, не вір тим, котрі других накликають до жертв, а самі нічого не жертвують на ніщо! Се напевно злодії й обманці, хочби мали на собі одяги хабітів і дервішів і хочби по три рази були у святім місті Мецці, при гробі Пророка. Не будь, о сину, дурніший від дикого звіряти, котре обминає дерева і корчі, які не дають доброго овочу в жертві зі себе, лиш отруйні ягоди. Се насінники непослуху, бунту й упадку». Так учив мене мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його!
— Я дуже буду пам’ятати науки покійного батька твого,— нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але я ще більше пам’ятала б науку твою! Скажи мені, чи люде добрі, чи злі? Поважно відповів Сулейман Величавий:
— О серце серця мого! Я ще не маю такого досвіду, який мав мій покійний батько Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але мені здається, що люде не добрі і не злі. Вони такі, якими їх роблять їх начальники у кождий час і в кождій країні. Тому за все відповідають верхи, хоч розуміється, є в кождім народі люде, з яких і найлучші верхи нічого путнього не зроблять. Є й цілі народи, що вродилися карликами, хоч не раз бувають числом великі. Коли давно-давно втікали предки мої з глибини Азії перед найбільшим завойовником її, вони по дорозі зустрічали такі народи-карлики, великі тілом і числом, бурливі й бунтівничі, але маленькі духом. Бо велич духу людей і народів мірить Аллаг покорою їх і готовістю жертви для влади своєї. І ніяка людська праця не дасть непокірним народам сили, поки не покоряться. Але на загал добрий приклад верхів робить чуда у народів. Народ все дивиться на свої верхи. Чи ти знаєш, о Хуррем, кілько добра в сем’ях правовірних мослемів зробила ти двома добрими вчинками?
— Котрими? — запитала.
— Перший був той, що ти сама обняла заряд великої кухні сераю. Ще перед самим виїздом моїм, коли я пращався з членами ради улемів, імамів і хабітів, вони благословили тебе, кажучи: «Вже маємо вісти навіть з далеких околиць, як по-ділала праця хассаке Хуррем».
— Як же? — запитала цікаво.
— Так поділала, що жінки і дочки навіть найзаможніших родів ідуть за твоїм прикладом. І радо працюють, кажучи:
«Коли жінка могутнього султана може працювати, то можемо і ми».
— А яке ж друге діло було добре?
— А друге, о Хуррем, було ще краще: те, що ти не соромилася своєї матері. Як далеко дійшла вістка про се, так далеко сягнуло добре діло твоє. І не одна дочка помогла на старості літ своїй матері, не оден син поміг свому батькові. Ми їдемо, а та вістка дальше йде. І дійде від краю усеї держави, а може, й поза неї.
Сулейман Величавий похилився до колін своєї улюбленої жінки й поцілував обі руки її. А попри звільна їдучий повіз, як води, плили густі лави піших військ мослемів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого. І монотонно, як осінні дощі, звеніли на шляху незлічимі кроки їх.
— Так само, як добрі діла, ділають на народ і діла недобрі верхів його. А коли тих недобрих діл назбирається забагато, тоді всемогучий Аллаг важить їх у справедливих руках своїх і на такий нарід, в котрім переважили недобрі діла, посилає кривавий бич з руки своєї. І такий бич Господній єсьм тепер і я, о Хуррем. То не мій розум, о Хуррем, зібрав ту силу, що пливе тепер сими шляхами на землі нессараг! То вічний розум Аллага. То не моя сила іде, о Хуррем. То йде частинка незмірних сил Аллага! А я, о Хуррем, лише трісочка, яку несе з собою повінь страшної кари Його. І тому я так спокійно дивлюся на ті знаки Господні на землі й на небі.
Молода султанка Ель Хуррем вся замінилася в слух. Сулейман Величавий ріс в очах її. З острахом запитала:
— А як далеко ти зайдеш тепер?
— Се знає тільки Аллаг і Пророк його Магомет. Я не знаю, о Хуррем. Я стану там, де мене спинить всемогучий Аллаг невидимою рукою своєю.
Муедзини зачали співати третій азан на горбах високих верблюдів.
Як оком сягнути, задержались на шляхах всі війська мослемів. Стала й золотиста карета Ель Хуррем. Сулейман Великий висів з повозу і разом з військом своїм упав на землю, на диван молитовний, лицем обернений до Мекки. Молився.
А коли Сулейман встав, то як далеко сягали очі, видно було, як зверталися на нього побожні погляди мослемів і як уста їх шептали молитви до Бога за свого султана.
Сулейман пращав улюблену жінку і, поклавши праву руку на серце, вимовив ще отсі слова:
— Аллагу Акбар! Я додержу слова, як тільки Бог всемогучий дозволить на те. Бо думка людини — се ніч без світла Його, а сила людини — се сила маленької дитини без помочі Його, а розум людини — се піна на воді без мудрості Його, а життя людини — се якийсь дурний, бо безцільний, сон без ласки Його!
Ще обтулив шалем білі руки Ель Хуррем, що витягнулися до нього з вікна карети. Ще раз поздоровив її, вискочив на коня й, не оглядаючись більше, рушив у дорогу, серед ентузіястичного крику всего війська, що гримів, як грім у хмарі.
Великий султан поїхав на Джігад. А за ним лавами їхала пишна кіннота й артилерія і плила струями піхота, обминаючи з пошаною повіз султанки. А повіз її стояв на шляху, поки виднів ще на коні Сулейман Величавий, що зник на обрію, як сон. Тільки ще раз блиснув на горбі зелений прапор його. І довго летіли за ним на тлі неба стада чорних круків і великі супи — страшні «воздушні черви». На їх вид християне в Стамбулі хрестилися й відмовляли молитви.
* * *
Султан Сулейман перший і одинокий раз не додержав слова, яке дав улюбленій жінці своїй. Не додержав, бо не міг додержати.
Дня 29 серпня 1526 p. несподівано зустрівся коло Могача над Дунаєм з усім військом угорського короля Людвика. Було саме полуднє, як заграла до битви музика мадярів і рушило бігом до бою їх блискуче лицарство. До двох годин проломив його, а заки сонце зайшло — смертельно викосив великий завойовник Османів. А король угорський в утечі утонув в одній з рік угорських, і ніякої битви не міг султан показати жінці своїй.
Сулейман заняв столицю Угорщини без бою і в 1200 скринях з буйволових шкір вивіз до Царгорода всі скарби і клейноди її. Несподівана легкість побіди застановила його так, що не пробував іти дальше. Оглянув тільки чорні гори Карпати і став на границях Угорщини, котра ночами світила загравами пожарів, немов велика жертва за гріхи.
Ще з дороги султан прислав до Ель Хуррем свого любимця Кассіма, команданта Стамбула, з прекрасними діядемами й нашийниками угорських королевих на перепросини, що не міг додержати слова. Кассім, вручаючи дорогі дари, додав:
«Але ми всі віримо, що падишах додержить слова».
Кассім говорив правду.
Бо новий, ще більший «джігад» задумав падишах мослемів.
А заки він вернув несподівано з походу, його люба жінка зазнала такої муки в царських палатах, якої не зазнала навіть тоді, коли її гнали в неволю сирими батогами Диким Полем килиїмським і Чорним Шляхом ординським. Бо є в душі людини також дикі поля і чорні шляхи.
Мала владу в столиці.
Кождого дня рано з’являвся у неї заступник Кассіма і, кланяючись низько, вітав її словами:
— О, радісна мати принца Селіма! Благословенне хай буде ім’я твоє, як ім’я Хадіжі, жінки Пророка!..
А на питання, з чим прийшов, зачинав постійно так говорити: «Остання ніч принесла тілько важних справ до столиці падишаха, кілько єсть звізд на небеснім одязі Аллага! Та я представлю тобі, о радісна мати принца, тільки деякі, щоб попросити поради у доброго серця твого».
І оповідав зі спущеними вниз очима, часом підносячи їх на ясні очі жінки падишаха. Голова їй крутилася від тих справ, які викидала величезна машина столиці держави, що простягалася на трьох частях світу. Не знала досі, що чоловік її двигає на собі весь той безмірний тягар. Вже першого дня зрозуміла, чому її чоловік так часто приходив з почервонілими очима і так тихо сидів при ній, як хоре дитя при матері. Деякі справи були такі помотані, що дійсно тільки серцем, а не розумом можна було їх спробувати розв’язати.
По двогодинній розмові з заступником Кассіма просила його, щоб перестав говорити дальше, бо була дуже втомлена.
Той кланявся низько і відходив, лицем обернений до неї, раз у раз повторяючи слова: «Благословенне хай буде ім’я твоє, як ім’я Хадіжі, жінки Пророка, що покірно несла тягар життя з чоловіком своїм!»
По кождій такій авдієнції мала вгляд у глибини Стамбула, в верхи і низи його. І все напівпритомна від навалу думок лягала на диван і примикала розгорілі очі.
Змучена до краю, виїздила по кождій розмові з заступником Кассіма або до Бін-Бір-Діреку[80], або до Єні-Батан-Сераю[81] на відпочинок.
Відпочивала в лодці, бо мучили її й томили звіти і поради, яких у неї засягав командант Стамбула. А ще більше мучило її почуття величезної влади в наймогутшій державі світу. Не знала, що з тою владою ні починати, ні робити, бо ще не прийшов її час.
Але думка про Мустафу мучила її найгірше.
Бо мала під опікою первородного сина мужа свого від іншої жінки. І чула безмірний тягар на собі — на саму думку, що було б, коли муж повернув би й не застав Мустафи.
А ще більше мучила її думка про пустку, яка була б на тім місці, де любив гратися в саді малий Мустафа.
Відчувала, що полекшало б їй, якби могла висповідатися перед матір’ю зі своїх думок. Знала се напевно. І знала, що мати зняла би з неї той тягар, від котрого аж помарніла. Але не могла того сказати.
Боялася. Бачила в уяві наперед, як мати перехрестила б себе і її, вчувши про те. І які очі мала б і як поблідла б.
І навіть знала, що і як мати говорила б на те. Знала, що сказала б їй: «Ти була у мене добра, золота дитина, а зло зачалося, відколи ти скинула з себе той хрестик, котрий я тобі дала. І потому скидала ти вже одно за другим, аж поки не дійшла там, де тепер стоїш і думаєш».
Але чогось іншого боялася ще більше. Раз зачавши сповідатися, була б висповідалася і з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що тоді мати не могла б довше жити під одним дахом з нею — з убийницею.
Думала: або під вражінням того всего трісло б матері серце, або покинула б мене, сплакана, впавши на силах, і що ж тоді сказати Сулейманові, котрий напевно довідається, в якім стані мати опускала б палати. Що сказати?!
Знала свою матір лучше, ніж себе. І знала, що вона вийшла б від неї так без нічого, як прийшла,— тільки з великим горем. Не могла.
А втім, а втім! Чи ж можливо не бачити сина на престолі султанів?
Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподівано вернув муж з походу.
О, як же вітала його! З дійсною радістю і з дійсним смутком, вся змішана в нутрі своїм. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще і сим разом охоронив її — від здобуття золотого престола Османів для потомства свого.
Дякувала. А на дні серця чула, що вже не перепустить другої нагоди. О, ні!..
Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османів. Тоді виховає синів так, як уважає. О! І тоді зачне снувати плани і діла, якими перевищить велику княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест — так само потайки, як потаємно і вона несе свій невидимий хрест терпіння, в котрім уже призабула святі слова Господньої молитви: «...і не введи нас во іскушеніє...»
А горами Балканами йшла в тім часі осінь. І немов горіло золоте й червоне листя дерев, як останнє пращання. Дерева стояли в блиску плодів своїх, мов священики перед вівтарями у ризах золотистих, червоно підшитих.
У садах сербів і болгарів стояли достиглі овочі. Осінь здійснила всі мрії весни. І спокійно гляділа у синьо-лазуровий небосклін небесний, по котрім тихо котилося золоте велике сонце, одна з порошинок давніх творів Божих.
З них людина бачить зникаюче маленьку часть і тішиться тим, що бачить, як тішиться метелик одним днем життя,
Але як на полях і в садах дозріває всяке добре насіння плодів землі, так дозріває й усяке зілля отруйне. А хто завчасу не виполе його зі своєї землі, той побачить, як отруйне зілля переможе й заглушить усяке добре насіння.
* * *
Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джігад і вже було певно, що разом з ним поїде сим разом на війну і султанка Ель Хуррем, запитала вона Кассіма, команданта Стамбула:
— Скажи мені, як, властиво, виглядає Джігад? А все веселий Кассім споважнів на обличчі, повагом склонився й відповів:
— О радісна мати принца! Коли Джігад займеться на землі, тоді по небі ходить заграва пожарна. І кидає криваві блиски свої на чорні стовпища і хмари диму. Тоді стогнуть шляхи під важкими колесами гармат Халіфа. Тоді дуднять дороги від тупоту кінних полків його. Тоді чорніють поля від піших військ падишаха, що пливуть, як повінь. Тоді так гуде плач жінок і дітей християнських, як шум у градовій тучі. Бо жах великий несе з собою Джігад!
— То ти кажеш, Кассім, що Джігад страшний?
— Дуже страшний, о велика хатун!
— А чи є ще щось страшніша, ніж Джігад? Командант Стамбула надумувався хвилину й відповів з острахом в очах:
— Є ще страшніша річ, ніж Джігад, о радісна мати принца!
— Чи ти, о Кассім, бачив ту ще страшнішу річ?
— Я бачив початок її, о пані, який удусив зараз своєю рукою султан Сулейман,— нехай благословенне буде ім’я його вовіки! Але про ту ще страшнішу річ не вільно навіть думати, не то говорити, о найясніша пані!
Очі султанки заблистіли цікавістю. Вона хвилинку вагалася і промовила живо:
— О Кассім! Ти скажеш мені, що се була за річ, ще страшніша, ніж Джігад, котру ти бачив на свої власні очі! Я вірю тобі, о Кассім, що ти скажеш мені правду!
— Все опріч того скажу, о радісна мати принца! А того не можу сказати, вибач вірному слузі падишаха і свому!
— Чому не можеш сказати, о Кассім? — запитала уражена.— Адже коли ся річ ще страшніша, ніж великий Джігад, то її мусіли бачити також інші люде. Чому ж вони можуть знати про се, а я ні?
— О, наймудріша із жінок мослемських! Ти правду сказала, що ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, бачили й інші люде! А я тому не можу її оповісти, бо є старе повір’я, що коли про ту річ в палаті султана заговорить хоч би тільки двоє людей, котрим вірить султан, то та страшна річ покажеться вдруге ще за життя того султана.
— Се забобонне повір’я, о Кассім! — сказала піднесеним голосом.— Так само забобонне, як те, що зорі на небі мають силу над людьми на землі!
Учитель Річчі зі школи невольниць стояв їй як живий перед очима... Кассім подумав і запитав:
— Чи дозволиш, о радісна мати принца, висказати мені одверто, що думаю?
— Все говори правду,— відповіла вже успокоена.
— За твоїм дозволом, о хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Ні одно не єсть забобон, ні друге. Що се друге не єсть забобон, можеш переконатися кождого часу, коли місяць, найбільша звізда ночі, стоїть у своїй повні над палатами падишаха. Тоді з численної служби в сих палатах все витягає когось його дивне світло з кімнат. І витягнена людина лізе у сні по таких місцях, де навіть найзручніший штукар з Єгипту ні з Багдаду не міг би вилізти без утрати життя. Своїми очима можеш побачити, о радісна мати принца, що небесна звізда має силу над земними людьми. Чому ж би інші зорі не мали мати подібної або ще більшої сили? Тому, що ми добре не знаємо того?
Султанка задумалася над тим, що чула від Кассіма.
А він говорив дальше:
— Сам султан Сулейман уродився під такою звіздою, що, мимо всіх війн і боїв, умре своєю смертю на львинім столі. Так каже старе передання, і всі мудрці Сходу твердо вірять в те, що нема такої людської сили, котра могла б позбавити життя Сулеймана. І тільки тому й міг він зламати ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, про котру не вільно ні думати, ні говорити, щоб не повторилася.
— Ти боїшся, Кассім?
— О хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий воїн, покласти своє життя на приказ падишаха за нього, за рід його і за державу його,спокійно відповів командант Стамбула.
Цікавість султанки росла. Бачачи, що звичайними способами не видобуде з Кассіма того, чого він не хоче сказати, опустила обидві руки і напівпримкнула очі, немов ослаблена. І тихо, як легіт вітру, промовила до нього;
— О Кассім! Чи падишах може мені оповісти про те, що він сам зробив?.. Кассім зблід...
— Не може,— відповів.
Вона вмить спостерегла його переляк. І зараз використала, кажучи:
— А чому не може?
Кассім ще більше змішався. По хвилі, зібравши думки, відповів:
— Бо падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, діло, а сам не похвалиться ним.
— А як ти думаєш, Кассім, чи єсть на світі така жінка, що могла б видержати і не сказати чоловікові свому: «Я чула від того і того таке й таке. Він зачав говорити і не хотів скінчити»...
Кассім, притиснений хитрістю Ель Хуррем, пробував востаннє боронитися і сказав:
— Така жінка єсть, о Хуррем. Се одинока подруга падишаха, котрій я вірю, що не видасть тайни, повіреної їй на слово.
— Так,— відповіла радісно і, плескаючи в долоні, як дитина, зірвалася з дивану.— Тільки ж ти, о Кассім, ще не сказав мені тої тайни! А як скажеш, вона остане між мною і тобою. Навіть син мій, Селім, як доросте, ніколи не довідається про те, що сказав його мамікомандант Стамбула у святім році Джігаду!
На те Кассім не мав уже що відповісти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо говорити:
— То було так. Коли у місті Ограшкей помер покійний батько падишаха, блаженної пам’яті султан Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його! — і чорним возом везли тіло його до Стамбула, тоді на престол султанів вступив син його Сулейман,— нехай живе вічно! А тоді вибухла ворохобня війська у Стамбулі...
— Так?! — перервала здивована Ель Хуррем.Ворохобня... проти... Сулеймана? А чому ж я про се ніколи досі не чула?
— Бо про ту річ, страшнішу від війни й помору, ніколи не говорять правовірні мослеми в палаті падишаха.
— А чого ж вибух той бунт? І хто його зробив? І пощо? І як Сулейман здавив його?
Тепер пригадала собі, що султан Сулейман дуже нерадо їхав з нею в околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарів. А коли раз спонукала його поїхати з нею туди, то весь час мав глибше, ніж звичайно, засунений турбан на очі і був дуже маломовний.
А Кассім оповідав дальше:
— Ворохобня, о Хуррем, се річ страшніша від війни. Бо тоді в улицях міста убиває брат брата, і батько сина, і дочка зраджує матір свою, як тільки допустити до того, щоб ворохобня розгорілася.
Відітхнув і оповідав дальше:
— А викликають ворохобню злі люде, котрі все носом чують, коли над ними має затяжіти тверда рука. А причин до ворохобні знайдуть вони сто тисяч, а як нема, то видумають.
— А що ж видумали тоді?
— Нічого не видумали, тільки зажадали від молодого султана виплати в золоті надзвичайних дарів.
— Хто зажадав?
— Яничари,— відповів так тихо, якби боявся, що стіни вуха мають.
— І султан виплатив?
— Ой, виплатив він їм таку платню, що страшно попам’ятають і, мабуть, ніколи більше не підіймуть зброї проти Сулеймана.
Султанка Ель Хуррем заперла в собі віддих і вся перемінилася в слух. А в гарній головці її так закипіли думки, що примкнула очі, щоб командант Стамбула не зміркував, що діється в ній. Кассім оповідав дальше:
— Вже міхами обв’язали шиї агам яничарів і на площах столиці чути було гуркіт викочуваних гармат і метушня зчинилася в сераю, як молодий падишах казав привести три коні. Приведено три коні. Я був тоді ще ад’ютантом його як принца, бо ще не було часу зробити ніяких змін. Молодий падишах вискочив на коня і кивнув на мене і на Агмеда-башу, пізнішого великого везира. Ми обидва сіли на коней, вже бачачи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав відваги сказати словечко до падишаха.
— І ви втрійку поїхали?
— Втрійку, о Хуррем!
— Без війська?
— Без ніякого війська. Сулейман їхав напереді, а ми за ним. Уже здалека шуміла велика касарня яничарів, як шумить Босфор в час бурі. А падишах мовчки в’їхав на подвір’я, де так кипіло, як у кітлі.
— Його не пізнали? — перервала.
— Його зараз пізнали, бо не раз він з тим військом ходив на муштри ще як престолонаслідник і знав його кождий жовнір у столиці. Падишах мовчки зіскочив з коня, а ми зробили те, що й він. І я, і Агмед — оба ми були певні, що живі не вийдемо з тої прогулки.
— А що ви думали, що буде з султаном?
— Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали. — І що ж було дальше?
— Падишах просто пішов в середину збунтованої казарми.
— І всі затихли?
— Ой, не затихли, о радісна мати принца! Тільки уздрівши самого падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.
— А що на те падишах?
— Падишах спокійно сказав отсі слова: «Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!»
— І виступили?
— Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.
— А падишах що сказав до них?
— Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спам’ятався.
Ель Хуррем зблідла. Кассім кінчив:
— Ціла казарма збунтованого війська кинула зброю і впала на коліна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся і вийшов з казарми. І ще тої днини роззброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долівку у довгій на милю казармі яничарів.
Дрожачи під вражінням того, що говорив Кассім, запитала Ель Хуррем:
— І всіх їх на смерть засудив султан?
— О хассеке Хурем! Падишах не судив з них нікого, тільки віддав суд над бунтівниками в руки військового суду. Лиш казав покликати до того суду, кромі вчених суддів, ще одного простого жовніра-каліку, першого, якого зустріне його піс-ланець на вулицях Стамбула. І той суд не помилував нікого. Бо вільно помилувати всякого злочинця й навіть убийника, але не вільно помилувати раз збунтованого війська. Коли б його помилував суд, то не помилував би Аллаг ні тих бунтівників, ні того суду.
— То ті яничари, що тепер є в Стамбулі, се зовсім інші?
— Зовсім інші, о Хуррем! Деякі з них надходили якраз з поблизьких міст, коли народ кінчив на вулицях Стамбула роздирати на шматки трупи збунтованих і кидати собакам кусники їх тіла.
Султанка Ель Хуррем закрила очі руками і сказала:
— Дійсно! Страшний єсть Джігад, але є ще страшніші річі, ніж Джігад. Ти правду казав, о Кассім!
А Кассім кінчив оповідати те, про що ніколи не оповідали правовірні мослеми в палаті падишаха:
— А на деякі подвір’я народ сам затягнув призначених на смерть бунтівників і, замкнувши всі брами, дивився з вікон, як голодні собаки живцем роздирали зв’язаних бунтівників.
Султанка відкрила руками очі і сказала:
— Се вже дуже жорстоко, о Кассім!
— Але справедливо, о Хуррем!
— Чому справедливо, о Кассім?
— Бо народ, котрий милосердиться над бунтівниками проти Аллагом даної влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тільки ще гіршими, ніж ті пси, що мають шерсть на собі.
— То пси без шерсті гірші, ніж пси з шерстю? — запитала наївно.
— Безконечно гірші, о Хуррем! Бо навіть найлютіші пси з шерстю не збиткуються довго над ніким. Загризуть — і по всьому. А собаки без шерсті дуже збиткуються, о Хуррем,— і довго тривають їх знущання.
— А чому я ще не бачила таких небезпечних собак без шерсті? Як вони називаються?
— Ти бачила їх, о найкраща квіточко Едему! Ті собаки без шерсті називаються люде. На покаяніє народам сотворила їх безконечна мудрість Аллага, як найстрашнішу кару. І взяла мудрість Божа гнучність гадини, і зуби вовка, і рев медведя, і виття гієни, і скомління пса, кигті леопарда, і рило безроги, і їдь скорпіона, і захланність тигра. І горе, о Хуррем, містам і країнам, котрі не пізнаються на тій собачій породі без шерсті.
Хвилину думала, потому запитала:
— То ти, о Кассім, відколи бачив початок бунту в Стамбулі, певно, змінився до глибини душі?
— Так, о Хуррем, я відтоді змінився до глибини душі, відповів якимсь сухим голосом, як дервіш-аскет.
— І ти не уступив би перед бунтом, хоч би весь Стамбуд ішов проти тебе...
— Я не уступив би, о Хуррем, хоч би весь Стамбул ішов проти мене, тільки сконав би у крові на станиці своїй,— відповів командант Стамбула голосом аскета.
— Так, як конає останній луч сонця, коли ніччю надходить туча,— додала.
— Ти добра, о Хуррем, що жовніра рівняєш з Божим блиском світла,— відповів вірний жовнір Сулеймана і глибоко склонився.
А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душі видавала вирок смерті на нього, на любимця свого, на Кассіма-башу, команданта Стамбула. Видавала вирок в ім’я Селіма — малого сина свого, будучого халіфа й султана Османів.
Видавала вирок, твердий і невмолимий. І вже очима своєї душі бачила скривавлену голову Кассіма, застромлену на страшній царській брамі Бабі-Гумаюн, де вже чорні круки випили очі одного ад’ютанта її мужа.
— Тяжке єсть діло володаря,— промовила тихо, немов до себе.
— І тим тяжше, чим лучше серце його,— сказав чистий Кассім з отвертими очима.
— Ні, о Кассім! — немов вибухла.— Бо володар з чистим серцем має мир у душі! А що діється з тим, котрий миру не має?
Навіть не припускаючи, що і до чого говорить гарна султанка, відповів спокійно командант столиці:
— Мабуть, правду кажеш, о наймудріша із жінок мослемських, вибрана Аллагом на подругу найчистішого з праведних заступників Пророка!
Подякувала йому поглядом і встала. Авдієція була скінчена.
Командант Стамбула низько склонився, мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дійсно задержала вигляд невинності з дівочих літ своїх. Кассім зложив руки на грудях і, виходячи лицем обернений до жінки падишаха, пращав її словами:
— Благословенне хай буде ім’я твоє, як ім’я Хадіжі, жінки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя!
Коли Кассім опустив кімнату і затих шелест його кроків на дорогих килимах її будуару,— впала на диван, обняла аксамітну подушку руками і зайшлася здавлюваним плачем.
Не припускала досі, що її муж — аж такий очайдушно відважний — він, що так тихо приходив літами до її кімнати.
Ясно бачила всю трудність у виконанні свого плану. Та ще глибше розуміла її, пізнавши Кассіма, на поміч котрого рахувала. Вже знала, що помочі від нього не дістане для протизаконного діла. Не припускала, що аж така тверда вірність виростає в серцях офіцирів султана. Розуміла добре, що такий дуб сам не росте. Се тільки оден представник більшої скількості дубів міцного лісу, що ріс довкруги високого престола султанського роду. Відчувала і розуміла се. І знала, що коли, як буря, не звалить того лісу вірних людей, то син її ніколи не засяде на престолі султанів. Ніколи!..
Звук сего слова звенів у ній, хоч не вимовила його, немов якась чорна безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всі її мрії й надії. Та се нітрохи не змінило самого ядра її замислу. Се, що пережила тепер у розмові з Кассімом, тільки казало їй розложити на довший час підготовку й виконання свого плану. І ждати нагоди.
Нагоди, нагоди, нагоди! Щось немов кричало в її душі. Відчувала всіми нервами, що така нагода прийде. Розуміла, що чим хто вище стоїть, тим більше бачить нагод. І розуміла, що в цілі знищення того міцного лісу, котрий охороняв рід і закон Османів, мусить наперед будувати, будувати, будувати.
Зачала вслухуватись. І видалося їй, що аж сюди, в кімнати царського гарему, доходить стукіт тесаного каміння при будові святині, яку розпочала.
О, яка ж вона ще тоді була щаслива в порівнянні з тим, до чого дійшла тепер! Хоч уже тоді мала на совісті смерть непереслуханої людини, котра, зрештою, заслужила собі на смерть своїми вимушеннями на невинній дитині.
«Чи не заслужив?» — питала сама себе. І сама собі відповідала: «Заслужив!»
А другий ад’ютант з молодих літ її мужа? Чи і сей заслужив на смерть?
— Ні! — голосно сказала сама до себе. І додала шепотом: — Та мусить умерти. Бо я мушу мати свого довіреного на тім становищі! Мушу! Без того всі мої плани на ніщо не придадуться. На ніщо!»
Відчувала й розуміла, що убиття Кассіма було б її першим, уже зовсім безпідставним убийством. Але не бачила вже відвороту. Куди? До чого змагати? Чула, немов у ній крізь усе її єство перепливає якась рвуча ріка — влади, золота, блеску, могутності. На дорозі стоять Кассім і Мустафа. Мусять бути усунені! А коли,— се ще покажеться. Ще відбуде з Кассімом оден святий Джігад на Захід... А потому:..
Встала, зібралася й поїхала подивитися на роботу майстрів святині зі стовпами червоного граніту і з верхами з білого як сніг мармору, де міграб буде з білого мармору, і проповідниця, і мінбер для хатіба, і мастаб муедзина, й висока максура для Сулеймана Справедливого...
Здригнулася.
На хвилину зробилося їй дуже жаль, що він, її муж, єсть, і буде, і на віки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити його нарід. За його велику побожність, котру помалу сама тратила і без котрої було їй так тяжко, так щораз тяжше. За його спокій. А головно за його очі, котрими той нарід так дивився все на її чоловіка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селіма.
І той нарід, і вона — обоє мали силу від своєї любові. Тільки — розуміла, о як же розуміла,— що сила того народу була невинна, хоч нищила довкруги всі землі, які не належали до падишаха,— а сила її була недобра, хоч іще не нищила, а будувала.
Розуміла. Та не мала вже змоги завернути. Воля її плила вже, як ріка. Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим її пригнали сюди з рідного краю. І навіть чула на собі сирі батоги — жадоби влади для сина свого, для крові своєї.
Чула, що програє святий Джігад добра і зла, який має в душі кожда людина,— одна більший, друга менший.
Вже доїздила до місця, де тесали каміння під будову святині. її святині! Здалека чула стукіт робітників і бачила, як кланявся їй Сінан, найбільший будівничий Османів, що робив своє діло.
Підняла руку на знак, що побачила його, і приязно кивала до робітників, що похиляли голови перед жінкою султана, володаря трьох частей світу. Вискочила з повозу і стала на квадрі білого мармору, гарна, як ангел з синіми очима...
* * *
В місяці Мутаррем 936 року по численню святої Геджри[82] разом з бурями зрівняних днів і ночей наблизилися під Відень передні сторожі і перші орди турецьких паліїв. Огні і дими горіючих осель покрили всю околицю. Перших сім полонених німецьких лицарів приведено перед самого султана. Кождий з них мусів держати на копіє настромлену людську голову. Так переслухував їх завойовник Османів.
А рівночасно два крила його військ ішли, як буря, в глибину Європи. Праве вже доходило на зелені левади прекрасної Морави, а ліве — аж до моря коло Трієсту.
В навечер’я св. Вячеслава розложено величезні султанські намети в селі Сіммерінг[83] під Віднем. Внутрі і зверха блистіли вони золотими прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардія з 12 000 яничарів.
За нею аж до річки Швехат стояв беглер-бег Беграм, намісник Анатолії, з азійськими військами; а праворуч від Сіммерінгу — військові канцелярії. Від Санкт-Марксу до брами біля Штубенрінгу і дальше аж до Віденської Гори стояв великий везир Ібрагім і весь артилерійський парк, під командою Топчі-баші. З ним був віроломний єпископ Павло Вардай з Грану, що передав се місто туркам без бою і пішов з їх табором... Зрадивши в душі свою віру й апостольську столицю, зрадив і нарід свій, що стояв на дорозі в поході туркам. І буде навіки страшним доказом народам, що зрада своєї церкви і віри все попереджає зраду свого народу.
На Віденській Горі станув Балі-бег, намісник Босни, командант передньої сторожі, а перед ним, ближче до міста, Хозревбег, намісник Сербії, командант задньої сторожі війська в сім поході. Перед брамою бургу стояли добірні війська Румілії, а перед шкотською брамою в напрямі Деблінгу могутній баша мостарський. Весь простір дунайських вод стояв під наказами Кассіма, команданта Стамбула, що мав з собою вісім сот суден. І гомоніли від них широкі води Дунаю.
І стогнала земля, і стогнали гори від тягару гармат і полків Сулеймана, що, мов величезні дими, оточили широким перстенем найбільшу християнську кріпость над Дунаєм.
Турецькі «бігуни й палії» розбіглися загонами не тільки по околиці Відня, але й по Долішній і Горішній Австрії та по цілій Старії, сіючи скрізь знищення й пожежу. Жертвою їх упали чудові винниці Гайлігенштату, і Деблінг, і Пенцінг, і Гіттельдорф, і замок Санкт-Файт, і Ліхтенштайн, і Медлінг, і Берхтольсдорф, і Брун, і Енценсдорф, і навіть сильно укріплений Баден, і долішня часть Кльостернайбургу разом з величавим монастирем над Дунаєм, і багато інших замків, осель і городів. Фуражуючі й реквіруючі війська Сулеймана доходили аж у прегарну долину Ізонца, вирізаючи до ноги залоги християнські.
В дні, коли Роксоляна приїхала в Сіммерінг, підпалив Кассім на її честь всі мости на Дунаю. І вони горіли довго в ніч. Того ж дня застановлено в облаженім Відні всі годинники на вежах святинь і публічних будинках.
Застановлено на знак, що нема міри часу для трудів, і праць, і жертви, нема для нікого, коли віра й держава знаходяться в смертельній небезпеці.
А двадцять третього дня місяця Мутаррем відкрила Турецька артилерія вогонь на Відень, проти Кернтнертору, і била безнастанно цілу ніч аж до ранку. І всю ніч лив з неба дощ без умовку і не уставав ні на хвилинку.
Вже другого дня одержали турки наказ приготовити драбини до наступу, щоб вилізати на мури міста. Анатольські війська стягали з гір кругом Відня дерево і в’язки хворосту, щоб заповнити рови. Втім через Соляну браму вибігло не-чайно вісім тисяч обляжених і впало на зади тим турецьким відділам, що здобували Кернтнертор. Але вони, замість ніччю, вийшли з міста щойно ранком, бо спізнилися з випадом. І турки убили 500 з них і сотника Гагена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували турки разом з ними вдертися в створену браму. Одначе отвір був завузький, щоб більша сила їх могла нараз вдертися в місто.
Щойно, коли двома мінами зробили більший вилім біля монастиря Августинів коло Кернтнертору, припустили в тім місці тридневий наступ. Безнастанно гриміла артилерія з обох боків і безнастанно грали труби, позавни і трембіти з веж Августинів і церкви св. Стефана: їх весела музика мала додавати відваги оборонцям міста.
ак ішли дні за днями — криваві дні.
Ще дві міни сильно поширили вилім біля Кернтнертору. І воєнна рада везирів і башів під проводом падишаха вирішила останній та найбільший наступ, бо студінь і недостача харчів давалися вже взнаки турецькому війську. Остигаючий запал війська піднесено приреченням величезних сум в золоті. Кождому яничарові обіцяно виплатити тисячу аспрів. Герольди викликували в таборі, що котрий простий воїн перший дістанеться на мури міста, одержить тридцять тисяч аспрів, а коли се буде субаші, то стане цісарським намісником. Сам Сулейман під’їхав аж під мури города й, оглянувши вилім, висказав за його величину признання великому везирові. А вилім той мав 45 сажнів довжини.
Як морські хвилі в час бурі, рушили мудшагіди[84] в великий вилім муру, а кров і мозок значили їх сліди.
Рев гармат і крики свіжих полків падишаха, шо перли на мури Відня, долітали аж до Сіммерінга, до золотих наметів Роксоляни.
Султанка Ель Хуррем лежала на шовковім дивані, і якась дивно прикра розкіш розпирала її грудь і тамувала віддих. Думала. Вона всім єством своїм не хотіла упадку того міста, якого дзвони так жалісно молилися до неба. Але ся війна була її ділом. Пригадувала собі, як отворила святу Браму Фетви та на питання султана одержала відповідь імамів, якої хотіла, шо й вона, хоч жінка, має обов’язок брати участь у святій війні проти невірних — по словам Корану:
_»Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кров’ю на шляху Господнім!»[85] _
Не могла забути, як тоді шаліла султанська столиця і як п’яні восхитом дервіші виносили з меджидів золоту, як сонце, хоругов Пророка і червоні, як кров, прапори Османів і білі Омаядів, зелені фатимідів, чорні Аббасидів.
Пригадувала собі, як султан не хотів, щоби брала з собою в поход своїх малих синів, Селіма й Баязеда. Тоді вона вдруге зажадала рішення імамів. І вдруге Шейк-уль-іслям, голова імамів, на питання, чи й діти обов’язані брати участь у святій війні, дав таку відповідь на письмі:
«Ми зводили відповісти: так. Бог всевишній знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочі, син свого батька,— нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра відповідь».
І молоденький син Роксоляни Селім взяв участь в поході. Виїздив зі столиці на коні поруч свого батька в оточенні гвардії султана. А мати їхала з ним у відкритій колясі, п’яна мріями, як роза, повна червені й запаху.
Не могла відвести очей від малого Селіма. Для нього хотіла збагнути таємницю війни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в обороні будучності свого старшого сина, зразу дуже її прив’язала до нього, потому усувала його в тінь,
Вечеріло, і дитина вже спала в наметі.
З вежі св. Стефана долітали звуки дзвонів на тривогу.
А наступ мудшагідів шалів криваво кругом мурів Відня і все кріпшав.
До намету хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на обличчі і спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа. Встала і сама налила йому чашу сорбету. Він мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала, мов дитину.
Випивши, сів на дивані й зажмурив очі. Був такий утомлений, що виглядав, як розпряжений лук. Тихо сіла коло мужа й навіть найменшим рухом не переривала його відпочинку. Помалу похилилася голова великого султана, і він з утоми заснув сидячи.
Сиділа біля нього, а в голові аж шуміло їй від ріжних думок. Боялася, щоб він особисто не повів своїх військ до наступу на мури Відня й не погиб.
Недовго спав завойовник Османів. Встав. Протер очі. Умився і збирався до виходу.
Не хотіла пустити його самого.
Одягнулася в свій вовняний бурнус, взяла шаль кашмірський і вийшла з ним.
Султан не говорив ні слова. Думав над чимсь.
Ель Хуррем казала й собі привести свого коника, сіла на нього і поїхала з чоловіком. За ними їхали два ад’ютанти.
Сулейман мовчки наближався до обляженого міста.
Коли під’їхали на якесь узгір’я, очам їх представився величавий вид. На високі окопи і мури Відня, як оком сягнути, дерлися зі всіх сторін рухливі муравлища полків падишаха, освітлювані червоним блиском заходячого сонця. Всі віденські церкви дзвонили на тривогу, жалібно, понуро.
Бам, бам, бам! Бам, бам, бам!
Гармати ревіли, міни тріскали. Чорний дим покривав окопи і мури міста. Коли вітер провівав його, видніли серед його клубів блискучі панцирі німецького лицарства і густа чернява полків мослемських, що, мов бурлива повінь, заливали зі всіх боків залізні відділи німців.
Кам’яними вулицями Відня бігли монахи з хрестами в руках і голосили: «Бог і Мати Божа помилують нарід, коли він варт Божого змилування!»
З домів виходили навіть ранені, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчів для підкріплення воїнів перед страшним наступом турецьких сил.
Кривавий бій шалів уже між окопами і мурами Відня. Стиснене і заливане мусульманами місто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна піна: на мурах християнського міста появилися довгі процесії німецьких жінок у білих одягах, з малими дітьми при собі.
Вид їх мав підбадьорити борців і немов сказати їм своєю появою: «Коли не встоїте у бою, то дітей ваших застромлять на списи, а жінок і дочок ваших заберуть у неволю чужинці...»
Спів від них лунав — рівний, поважний. Священики в білих орнатах благословили їх і йдучих до бою лицарів золотими монстранціями. Церковні прапори маяли на вітрі. Дівчатка в білих одягах і самі смертельно бліді сипали квіти перед монстранціями.
А як на високій вежі св. Стефана ударив великий дзвін на «Ангел Господень», спазматичний плач потряс білими радами жінок і дітей німецьких: вони, ревно плачучи, витягали руки до неба і благали помочі в Бога.
«Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!» — лунало їм у відповідь з густих лав мослемів, що перли без уговку на мури міста. Перли й лягали покотом, і нові перли — без кінця.
Сулейман Величавий підніс очі до неба і сказав разом з військом своїм: «Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!» — І рушив конем у напрямі свого штабу.
Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що він готов для одушевления своїх полків особисто піти наступом на місто.
Задрижала на цілім тілі.
Бо якби муж її впав під мурами Відня, то хоч місто могло б тоді бути здобуте роз’юшеним військом мослемів, та всі плани її умерли б разом з життям її мужа. Ще син її був замалий, щоб міг устояти в тім вирі, який міг зірватися по смерті великого султана і його первородного сина. Ще майже нічого не приготовала до таких змін.
Пригадала собі слова Кассіма про небесні зорі, що мають силу над людьми на землі. Чула не раз, що ті зорі затемнюються. Від заходу надходила ніч і темна хмара, а на мурах міста німецькі жінки в побожній екстазі на очах мужів і синів своїх зривали з пальців золоті і срібні перстені, здіймали прикраси з голов і складали прилюдно перед іностранціями на знак, що раненим і родинам погибших дана буде поміч. А там, де на мурах було замало мужчин, жінки і діти германців метали в турецьке військо приготоване на мурах каміння і лили гарячу смолу з казанів, що кипіли у фрамугах мурів.
А бій кипів. Шалений бій на білу зброю, на ножі, на зуби і пазурі. Великий, жертвенний бій, від якого ще не загинув ні оден нарід на світі, що вмів вірити і молитися. Не загинув, а скріплявся пролитою кров’ю і молитвою своєю у тяжкі години горя і тривоги: бо конають тільки ті народи, що не жертвують і не борються до загину — в єдності й молитві своїй.
В сутінках вечера побачила султанка, як засвітилися всі церкви віденські, немов великі вівтарі, освітлені для Бога, котрий бачить і рахує кожду жертву людську. Перед її очима стали створені царські врата церковці св. Духа на передмісті Рогатина у хвилі, як ішла до слюбу і як почула крик: «Аллагу — Аллаг!»
У світлі червоних смолоскипів узріла на мурах Відня, як німецька дитина завбільшки її сина Селіма кидала каменем у яничара, що ліз по драбині.
Серце в ній тьохнуло.
Несподіваним і для себе рухом схопила обома руками за узду коня свого мужа. Наполоханий кінь Сулеймана кинувся вбік, і султанка вилетіла з сідла. Сулейман хотів її задержати і впав з коня.
Оба ад’ютанти зіскочили зі своїх коней.
Султан встав мовчки. А султанка Ель Хуррем клякла на розмоклій землі і, зложивши руки, як до молитви, залебеділа до свого мужа:
— Ти не підеш у вир сеї боротьби! Бо тут може померкнути твоя зоря! А ще жаден твій син не годен сам усісти на престолі султанів, ні піднести меча проти бунту! — закричала.
І, заломивши руки, слізьми зросила криваву землю німецьку.
Від заходу надтягала буря. Від долин дунайських свистів вітер по горах і кидав першими заблуканими каплинами тучі — кидав на чорного коня завойовника Османів, і на нього самого, і на двох його ад’ютантів, що стояли, як кам’яні подоби, мовби не чули й не бачили нічого. Кидав і на сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у світлі лискавиць на долині плачу. І була мученицею, бо більше ударів горя ждало на неї в житті її, ніж було тих каплин тучі, котрі порахувати може тільки сила Божа.
Здалека чути було, як кріпшав шум і гук християнської кріпості. То, очевидно, кріпшала оборона Відня.
Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.
Великий завойовник і законодавець Османів, обернувшись обличчям до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з ад’ютантів.
Той приложив трубку до уст.
За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих, мов морські буруни, рядів мослемських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.
— Чи то знов до наступу? — запитала, все ще клячачи, султанка Ель Хуррем.
— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світу. І, підступивши до жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.
Обоє йшли, мовчки і думали про своє життя. Він думав у покорі свого духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сім місці, поклав межу для дальшої кари «джаврам».
А вона? Хора внутрі душа думає над своїм болем.
Обляжене християнське місто немов віддихало. В нім ще ясніше заблистіли Господні церкви і радісно, мов на Великдень, дзвонили всі дзвони їх. В цілім місті лунала одна-одинока пісня:
«Тебе, Бога, хвалимо!..»
* * *
Глуха осінь ішла землею германців, коли відходив з-під Відня Сулейман Величавий. Не гнала за ним ніяка погоня. Ні оден відділ німців не вийшов за мури міста. Тільки вітер шумів по лісах над Дунаєм і кождий листок кидав у гріб його. Якісь короткі, немов постарілі, дні йшли з сірим світлом своїм над військом падишаха, що з вірою вертало з ним.
Тільки тут і там зарокотів грім по небі. І часом перун фосфоричним світлом круто, як гадина, заскакав на обрії.
А листки безнастанно канули з дерев.
Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомість їх. Він тихо промовляє осінніми днями: так минуть і ваші дні. І ви так ніколи не вернете на сей світ, як не вернуть на дерево ті самі листочки, що зогниють в землі, як не вернуть ті дні, що минули.
Відчував своїм серцем ту Господню мову великий султан Османів. І тому спокійно вертав з походу свого. А спокій вожда все уділяється тим, що вірять в нього і йдуть за ним. Тоді й вони стають учасниками його спокою.
Здовж берегів дунайських їхав Сулейман у напрямі столиці Угорщини. Вже видніли вежі її, коли при шляху на оболоні узріла султанка Ель Хуррем бідний табор циганів. Блідий місяць стояв на небі, а в таборі горіли червоні огні.
І дригнув давній спомин у душі султанки. Вона казала задержати криту карету свою, вихилилась крізь вікно і кинула жменю золотих монет між гурток циганських жінок.
Як голодні птиці зерно, так вони вмить визбирали гроші з землі й зачали тиснутися до вікна карети, щоби предсказати будучність незнакомій пані.
Султанка Ель Хуррем простерла ліву руку, й одна з циганок зачала говорити:
«Біля шляху твого лелече й кедрина... По однім боці квіти і тернина... По другім боці хрест і домовина... Як блідий місяць, так рости буде твоя сила, пані... А в житті своїм два рази зустрінеш кождіську людину, котру раз узріли ясні очі твої... А як час наспіс, на мості калиновім узриш перстень з міді в п’яної людини, лозліткою вкритий, з каменем фальшивим...»
Тут циганка глянула в обличчя незнакомої пані і, сильно збентежена, крикнула одно незрозуміле слово та перервала ворожбу. Як розпуджені птиці, зачали втікати від повозу всі циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очі, а лівою кинула в карету крізь створене вікно золотий гріш, який перед тим підняла з землі.
Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподіваною образою звороту гроша, а ще більше перерванням ворожби. Бліда, глянула на свого мужа, котрий спокійно сидів на коні. На благаючий опіки погляд улюбленої жінки дав знак рукою — і його гвардія вмить обступила колом весь табор циганський.
— Що се значить? — запитав султан провідника циганів, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той відповів з острахом, кланяючись майже до самої землі:
— О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в житті, і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге, ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки...
Коли він се говорив, помалу наближалися розпуджені циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золоті монети, одержані від султанки.
Султан не відповів циганові ні слова, тільки тихо сказав кілька слів до одного зі своїх прибічників.
Незабаром циганам видавано обрік, сіно й овес для коней. А султан з жінкою виїздив на королівський замок на нічліг.
Коли знайшлися на високій платформі замку, зворушена пригодою, султанка сказала несміло до мужа, що почулася матір’ю.
Усміхнувся до неї і сказав:
— Коли буде син...
— То ти даш ім’я йому,— докінчила.
— А коли буде дочка?
— То ім’я її буде Мірмаг (Місячне Світло), відповіла,— бо згадка про силу того світла, про яку оповідав мені раз Кассім у Стамбулі, додала мені сили під Віднем не пустити тебе до бою.
По хвилі додала:
— Бачиш, я через тебе впала з коня, а тобі, може, і життя вратувала.
Султан весело усміхнувся й відповів:
— Коли я собі добре пригадую, то здається, що я через тебе впав з коня і в рішаючій хвилі вивихнув собі руку. Але, може, й лучше так сталося.
— І ти ще можеш сумніватися, чи лучше? — запитала.
— О, ні, не сумніваюся,— відповів Сулейман, котрий так любив сю жінку, що мимо великої твердості свого характеру все їй уступав. І все був задоволений з того, що уступав.
— І чому ж ти відразу так не говориш? — сказала, врадувана.
— Повір мені, що я дуже тішуся, що не ти звихнула руку, тільки я,— відповів.
— А мені найбільше подобалося, як ми, йдучи на Відень, бачили з горбів по дорозі, як утікали перед тобою німецькі відділи. Точно, як птиці перед бурею!
Бачив, що вона не звертала ніякої уваги на його невдачу й тішилася тільки проявами його сили. Чув любов її й був щасливий, дуже щасливий.
— А не знаєш,— запитала,— чому циганка перервала предсказування моєї будучності? Цікаво вдивлялася в його очі. Сулейман споважнів і сказав:
— Мабуть, тому, що тобі предсказує будучність сам Аллаг.
— Нехай діється воля Його! — додала так щиро, якби на хвилинку блиснула в ній її давня віра.
І разом увійшли в прекрасні кімнати угорських королів.
Муедзини зачали співати п’ятий азан на вежах струнких мінаретів. На Дунай лягала чудова тиша ночі, і птиці змовкали в густих очеретах.
Сулейман Величавий схилився з жінкою на диван молитовний, обоє обличчям обернені до Мекки.
Обоє молилися до Бога за життя, яке ще було перед ними,— дивне життя.