Тореадори з Васюківки, Розділ V, Всеволод Нестайко
Розділ V
Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
І от ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір’я, де стоїть грузовик Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов грузовика. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір’ям. Назустріч нам білозубе усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.
— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?
— Та ні, просто так... гуляємо... — байдужісінько чвиркнув крізь зуби Ява.
— Ну глядіть, як півкомбайна мені пропаде, ноги поодкручую, — сміється Гриць і заходить у відчинені двері майстерні.
Ми озираємося. Здається, ніхто не дивиться.
— На абордаж! — командує Ява.
Раз-раз-раз! Геп! Він уже в кузові. Тепер я.
Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
А хай ти сказишся! Зачепився. І -як штани на паркані, на два боки звісився. Ні туди ні сюди.
Ява хапає мене за комір — сіп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанів трикутником на стегні одвалився, тіло моє грішне небесам виставив. Ой, буде мені од матері! Що ж, доведеться терпіть: за шпигунами ганяти — не в карти грати.
Тільки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкірки, як цуценят, то такийі Скільки не проси: «Дядьку, покатайте», — ніколи не візьме. І сховатися, прикритися нічим — порожній-порожнісінький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. І знову підкидає нас на вибоях — добре, що хоч стільців нема над головою. Нічого, видержимо — до аеродрому кілометрів з десять, не більше.
Ми лише по кілька синців та по дві-три гулі понабивали, як уже й приїхали.
Коли машина стала і Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько і повільно-повільно вистромили з-над бортів голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо тріпочеться надутий вітром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кілька літаків сільгоспавіації. З грузовика стрічковим транспортером навантажують в один з літаків мінеральні добрива
Книш підійшов до льотчиків, що курять біля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потім, приклавши руку до очей, — в небо. І, наче тільки й чекав нашого приїзду, з’являється в небі літак. Уже чути гуркіт мотора.
— Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.
І ось уже, підстрибуючи, іде літак, що сів на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
Книш одразу побіг до літака.
Спустивши на землю металеву драбинку, з літака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшеві, щось каже (нам не чуть) і показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в ній вибухівка.
— Що це? Що він передав? — стурбовано питаю я.
— Щось підозріле, — каже Ява, — Може... Може, атомна бомба... з Америки...
— Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.
— Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах... спеціально для шпигунів.
Книш обережно влазить у кабіну, заводить мотор, і ми їдемо Ні мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об’їжджаючи кожну ямку, кожен камінчик. Тільки один раз у житті я бачив, що цей грузовик так їхав. Тоді він був покритий червоною китайкою і на ньому стояла... труна. Це — як усім селом ховали героя громадянської війни діда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справді вибухне? І поховать нічого буде — бо від нас навіть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж...
— Яво, — шепочу я, — а давай з-зліземо...
— Чого? — питає він, але по очах бачу, що він не проти того, щоб злізти.
— Як так їхать, то лучче йти! На такій швидкості він од нас все одно не втече. Та й ноги розім’яти хочеться.
Ми перелазимо через задній борт і стрибаємо, по-жаб’ячому ляпаємося на землю.
Ява враз присідає і валиться на бік. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу і кривиться:
— Ч-чорт... підвернув...
Але по очах я бачу, що він бреше, нічого він не підвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже від’їхала метрів на сто. Тепер можна за нею. В разі чого, хоч у рівчак попадаємо — все-таки захист...
— Іти можеш? — для годиться питаю я.
— Спробую, — ховає очі Ява.
Якийсь час він кульгає, та потім забуває і перестає кульгати.
Ми йдемо за машиною. Нам навіть не треба поспішати — так повільно вона сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється біля гостроверхого будиночка під черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хіба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мій тато, на мільйон трапляється один, та й то не на кожний мільйон.
Він — наш сільський бібліотекар. Офіційно. А неофіційно — винахідник. І не просто винахідник. А, як сказав Явин дід Варава, «універсальний винахідник-ізобретатель». Я не знаю, чого він не вміє або не може. Він і механік, і електрик, і по різних там радіоштуках (що ото на транзисторах, напівпровідниках), і селекціонер (нові небачені сорти городини, фруктів тощо), і по гідросистемах — просто не злічити...
Чого тільки він не повинаходив! І паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (із звичайнісінького примуса та старої виварки); і пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — і лізь собі на найвищу грушу); і гідро-газову поливальницю на три атмосфери (вода під тиском газу розбризкується до п’ятнадцяти метрів...
Баштанник дід Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу «дать рублів сто на запчастини, він би сам збудував яку-небудь міжпланетну станцію»...
Та що там казать. Ви тільки зайдіть до нього!
Одчиняєш хвіртку — і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!»
Ідеш від хвіртки по біленькій, посиланій річковим піском доріжці. Праворуч – дивіться! — кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то — огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви, однією морквиною бегемота вбить можна!
Ліворуч — колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я говорив, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.
Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого.
Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.
Він не з наших країв, прихідько, десь з-під Тамбова. «Руський человек», як каже дід Салимон… Років п’ятдесят тому у громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.
Був він добряга, якого світ не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бібліотечну книгу.
— Ех — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію.
Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по «западному полушарію».
Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навіть незручно. Останнім часом, місяців зо два уже, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди. І сьогодні якраз поїхав — ми точно знали.
А в цей час Книш...
Сховавшися у кущах попід тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих забруднених штанях, а потім уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землі, як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ґаночок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.
— Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.
— Нащо?!
— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.
І враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
...Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича... І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори... Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.
Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають... І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, знатних людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява і Павлуша!», «Назвемо Київське метро іменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!» Оркестр грає туш... І раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че — щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!» — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
І наскільки повільно під’їхав грузовик, настільки швидко він від’їздить.
Ми перезираємося і якийсь час мовчимо. Потім Ява гучно хукає і каже.
— Пішли! Ми не можемо цього допустить я теж гукаю, але значно тихіше, й кажу:
— Риск! Може й зірватися.
— Може, — говорить Ява і знову хукає.
Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипле в носі, як від цибулі.
— Але не можемо ж ми допустить.. — каже Ява — Історія нам не пробачить.
Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
— Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я
— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось Мені щипле в носі дедалі більше.
Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробці.. синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку Ще трохи, ще...
— Обережно... Обережно... Обере... — завмираю я, відступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало...
Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає?
Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?
Я розплющую одне око, потім друге.
Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.
Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...
Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою.
От тобі й «ба-бах!» — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
— Пильнуй термоса!
«Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...
Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.