Блакитна дитина (скорочено), Продовження 5, Анатолій Дімаров
Батьки наші були скупими на ласку, обережними на похвалу. Бувало, поведуть тільки шорсткою долонею по голові або зронять слово-друге, та й усе. Саме життя робило їх такими, важка виснажлива праця коло землі, яка вимагала рук та рук, не гребуючи й нашими, дитячими. Може, тому вони частіше нас лаяли, аніж хвалили, бо зайва похвала тільки псує дитину, а лайка не шпичка — в боку не застряне, в одне вухо влетить, а в друге вилетить, і за одного битого двох небитих дають.
То ж коли б справді десь появився ринок, на якому обмінювали б дітей за оцим прейскурантом8 ,— наші батьки могли б стати найбагатшими у світі людьми: за кожного з нас давали б щонайменше по десятку небитих дітей! Хоча: чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти?..