Блакитна дитина (скорочено), Продовження 1, Анатолій Дімаров
Я довго сердився на зрадницю Олю. Не міг їй простити байдужого вигляду, з яким вона пішла геть, коли дядько Матвій лікував мене кропивою. А вона, помітивши, що може втратити одного із своїх вірних васалів, почала проявляти до моєї кирпатої особи посилений інтерес.
І як вона це майстерно робила! З якою чисто жіночою спритністю, ще зовсім підсвідомо, закидала ласкавенький гачечок своєї прихильності то з одного, то з іншого боку!
Перше, що вона зробила,— це подружила із Сонькою. Із Сонькою, яку терпіти досі не могла.
Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили під час перерви, обійнявши одна одну за стан, про щось шепотіли, а коли я пробігав мимо, починали сміятися.
Я вдавав, що те мене ніяк не обходить. Хоч усе більше сердився на Олю, а Соньку — ту прямо з'їв би!
Потім Оля почала ходити до Соньки готувати уроки — і розбила всю нашу компанію: я не міг тепер і носа поткнути до Соньки. Ванько, забігши до мене увечері, допитувався:
— Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поїли...
— Мені краще самому! — відповів я гордо.
— А ти знаєш, яка розумна Оля! — захоплено говорив Ванько.— Лузає задачки, тільки лушпиння летить!
— Ну й нехай собі лузає! І що ви причепилися до мене із своєю Олькою?! Подумаєш — Олька!
— Ну, не хочеш, то й не треба,— розсердився врешті-решт мій товариш.— Проживемо й без тебе!
Ванько пішов, а я довго никав подвір'ям, не знаючи, куди себе приткнути. Відчував себе самотнім, усіма зрадженим і дуже нещасним.
Іще уявляв себе запорожцем. Саме захопився Гоголем, особливо «Тарасом Бульбою». До пізньої ночі сидів над книжкою, неспроможний одірватись від сторінок, що дихали повним суворої романтики життям запорозьких козаків.
Пишучи свого «Тараса...», Гоголь і не підозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроці математики, коли я, приловчившись, поклав на коліна під партою книжку та й перенісся у Січ, наді мною нависла грізна тінь Павла Степановича:
— Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотів сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
— Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторінки.
— Хороша повість,— схвалив він мій смак.— Але це не значить, що її треба читати під час уроку... Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодної думки не міг видобути із своєї голови, запамороченої запорозьким життям. Жодного слова.
— Сідай,— каже, так і не діждавшись відповіді вчитель. Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось пише.
— Незадовільно... Тобі незадовільно...— котиться шепіт.
«Коли б я був запорожцем,— думаю в похмурому розпачі,— я б вам усім показав!..»
Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем. У малиновому жупані, в широких, як море, штанях, на баскому коні, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грізні вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в'юниться з-під смушевої шапки з шликом та китицею, ще й турецька сережка — срібний півмісяць — у правому вусі: трофей од самого кримського хана. В'їжджаю на широке шкільне подвір'я якраз під час великої перерви, серед остовпілої тиші прямую до ґанку, на який вибігли усі вчителі на чолі з директором.
— Потримай,— кидаю недбало повід Ванькові. І поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака1 , я зіскакую хвацько на землю: так із списом, мушкетом і шаблюкою підходжу до директора та й наказую йому провести мене по всіх класах — показати, як навчаються учні.
Директор передо мною — навшпиньках, учителі не знають, на яку й ступити, а учні їдять мене заздрісними очима. Я ж, дійшовши до п'ятого «Б», де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу послухати, як навчаються діти.
Недбало сиджу за столом, покручуючи чорного вуса, і коли блідий од хвилювання Павло Степанович починає викликати до дошки учнів, показую списом на Олю:
— Ану поспитайте оту дівчину!
Оля, звичайно, не може сказати ні слова. Вона віддала б усе на світі, аби я простив їй оту зраду, простягнув їй руку. Але я добре засвоїв лицарський кодекс2 запорожців, що міняють жінок на тютюн та люльку, на гарячих коней та гострі шаблюки. Тож і вдаю, що мені байдужісінькі Олині сльози. Зводжуся, ручкаюся зверхньо з Павлом Степановичем, кидаю: «До побачення, діти!» та й виходжу з класу.
А там сам директор шанобливо підводить коня, питає, коли я ще завітаю до них, куди збираюсь податися.
— Не знаю. Як повоюю Оттоманську імперію3 , так і заїду в гості. Тож готуйтесь до зустрічі, скликайте музиків, варіть мед-горілку, а я не забарюся!
Та — на коня, та й — бувайте здорові!..