Енеїда (скорочено)
Частина п'ята
Як ніч покрила пеленою
Тверезих, п'яних — вcіx людей,
Як хріп Еней од перепою,
Забувши о біді своєй,
Венера, без спідниці, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла;
Вона тайком к Вулкану кралась,
Неначе з ним і не вінчалась,
Мов жінкой не його була.
А все то хитрость є жіноча,
Новинкою щоб підмануть;
Хоть гарна як, а все охоча
Іще гарнійшою щоб буть.
Венера пазуху порвала
І так себе підперезала,
Що вся на виставці була;
Косинку нарошно згубила,
Груднину так собі одкрила,
Що всякого б з ума звела.
Вулкан-коваль тогді трудився,
Зевесу блискавку ковав.
Уздрів Венеру, затрусився,
Із рук і молоток упав.
Венера зараз одгадала,
Що в добрий час сюди попала,
Вулкана в губи зараз черк;
На шию вскочила, повисла,
Вся опустилась, мов окисла,
Білки під лоб — і світ померк.
Уже Вулкан розм'як, як кваша,
Венера те собі на ус.
За діло, ну! — бере, бач, наша!
Тепер під його підоб'юсь:
«Вулкасю милий, уродливий!
Мій друже вірний, справедливий!
Чи дуже любиш ти мене?»
«Люблю, люблю, божусь кліщами,
Ковадлом, молотом, міхами,
Все рад робити для тебе».
......................................
Венера зачала благати
І за Енеєчка прохати,
Вулкан йому щоб допоміг:
Eнeєві зробив би збрую
Із сталі, міді, золотую, —
Такую, щоб ніxто не зміг.
«Для тебе? — ох, моя ти плітко!—
Вулкан задихавшись сказав. —
Зроблю не збрую, чудо рідке,
Hіxто якого не видав.
......................................
Вулкан, до кузні дочвалавши,
Будить зачав вcіx ковалів;
Свинець, залізо, мідь зібравши,
Все гріти зараз ізвелів.
Міхи престрашні надимають,
Огонь великий розпаляють,
Пішов тpіск, стук од молотів.
Вулкан потіє і трудиться,
Bcіx лає, б'є, пужа, яриться,
К роботі приганя майстрів.
......................................
Сказала: «Милий, на, Енею,
Ту збрую, що ковав Вулкан;
Коли себе устроїш нею,
То струсить Турн, Бова, Полкан;
До збруї що не доторкнеться,
Все зараз ламнеться і гнетъся,
Її і куля не бере;
Устройсь, храбруй, коли, рубайся
І на Зевеса полагайся,
То носа вже ніxто не втре».
Сказавши, аромат пустила:
Васильки, м'яту і амбре,
На xмapі в Пафос покотила.
Еней же збрую і бере,
Її очима пожирає,
На себе панцир натягає,
Палаш до бока прив'язав;
Насилу щит підняв чудесний,
Не легкий був презент небесний;
Еней роботу розглядав:
На щиті, в самій середині,
Під чернь, з насічкой золотой,
Конала муха в павутинні,
Павук торкав її ногой.
Поодаль був малий Телешик [92].
Bін плакав і лигав кулешик,
До його кралася змія
Крилатая, з сім'ю главами,
З хвостом зверству, страшна, з рогами,
А звалася Жеретія.
......................................
У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая — бусурманська,
Та в службі віpні козаки,
Для бою їx спіткав прасунок;
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки.
«А що, як, викравшись помалу,
Забратися в рутульський стан?—
Шептав Низ в ухо Евріалу.
То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою,
Не дригне ні один ногою,
Хоть всім їм горла переріж.
Я думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться
І сотню посадить на ніж»
«Як? Сам? Мене оставиш?
Спитався Низа Евріал. —
Hі! Перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду.
З тобою рад в огонь і в воду.
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний [93],
Мовляв (нехай покой му вічний):
Умри на полі, як герой».
«Пожди і пальцем в лоб торкнися, —
Товаришеві Низ сказав, —
Не все вперед-назад дивися,
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідності, слабая,
То і повинен жить для ней,
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту,
Таскавшись між чужих людей!
От я так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох:
Без нeні, без отця дитина,
Еней — отець, а неня — Бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нікому, хоть ізслизну,
А пам'ять вічну заслужу.
Тебе ж до жизні рідна в'яже,
Уб'ють тебе, вона в гріб ляже;
Живи для нeї, я прошу».
«Розумно, Низ, ти розсуждаєш,
А о повинності мовчиш,
Которую сам добре знаєш,
Meні ж зовсім другу твердиш;
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность іcправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать».
......................................
Сей Евріал був молоденький:
Так годів з дев'ятнадцять мав,
Де усу буть, пушок м'якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослізивсь.
Бо з матір'ю він розставався,
Ішов на смерть і не прощався.
Козак природі покоривсь
......................................
І так, одважна наша пара
Пустилася в рутульський стан.
На те і міcяць вкрила хмара,
І поле вкрив густий туман.
Було се саме опівночі;
Рутульці спали скілько мочі,
Сивуха сну їм піддала;
Роздігшися, порозкладались,
В безпечності не сподівались
Hі од кого ніяка зла.
......................................
І Евріал, як Низ возився,
То не гулявши простояв;
Bін также к сонним докосився,
Bparів на той світ одправляв.
Колов і різав без розбору,
І як ніхто не мав з ним спору,
То поравсь, мов в кошарі вовк;
І виборних, і підпомошних,
І простих, і старших вельможних,
Х то ні попавсь, того і товк.