Тореадори з Васюківки, Розділ ІX, Частина друга, Всеволод Нестайко
Розділ ІX
На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга
І от — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового чарівного фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти, перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії! Хоча б як ото, пам’ятаєте, у Зимовому палаці, через яку у фільмі «Ленін у Жовтні» матроси перелазили. Або й ще більшу. Кіностудія ж, а не що-небудь!
Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, і ми в’їжджаємо на територію студії.
Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп...
— Мабуть, це для артистів... політехнізація... Після зйомок працюють... — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Глянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написані різні хороші слова про те, що мистецтво належить народові, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно, що працівники мистецтва передусім мають бути чесними та багато іншого...
І між тим іншим були такі слова:
«В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки». А. Чехов.
Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтознаі). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і благородних. Та людству про це було невідомо.
Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер’яновичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки «на попа» поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!
Проштовхнули нас двері всередину. Ява одразу у себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. «Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров’я діло — кіно робити», — подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.
Ми піднялися по східцях трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках (і в Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: Петро І ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.
І нам кортіло побачити все це... Ми озиралися на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах (іноді у спецівках, як на фабриці) — і ніяких гладіаторів і царів не було й близько.
Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цікавих зйомок на студії не було! Не пощастило нам!
Аж раптом...
— О! О! — штурхонув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов дядько в зеленому військовому кашкеті, у гімнастерці, з портупеєю... Високий, ставний, із суворим обличчям...
— По-моєму, Кадочников... У ролі партизана... — шепнув Ява.
Побачивши Максима Валер’яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер’янович теж усміхнувся, вітаючись. Коли ми розминулись, я одважився і спитав Максима Валер’яновича:
— А... хто то? Як його прізвище?
— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер’янович. — Хороший чоловік... Пожежник... Відповідав на студії за пожежну охорону...
Тю!..
— Якісь пожежники пішли... неінтересні... Навіть касок не носять... — ховаючи очі, буркнув Ява.
Довго ми крокували вузьким, напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі товкучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Валер’яновичем, — ну прямо, як у селі, «драстуйте» на кожному кроці.
Нарешті Максим Валер’янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: «Зйомочна група «Поцілуйте мене, друзі!». За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер’янович розчинив двері і ми зайшли, виявилося, що в кімнаті всього лише один чоловік. Років за п’ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:
— Ви мені, понімаєте, зйомку зриваєте, понімаєте... Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені, понімаєте, обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно. — У вас є вікно? Подивіться, понімаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого, понімаєте, сонця.
Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого «понімаєте» двох слів сказати не міг. Інтересно — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.
— Безобразіє, понімаєте... — востаннє лайнувся він, скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Валер’яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими... як їх... з... віщунами погоди..
— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер’янович.
— Да-да... Синоптиками... Оракули чортові, понімаєте... — він посварився пальцем на телефон. — Не вмієте, так хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра «Ленфільм» забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них... через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон... Всі уже там... Побігли... швиденько.
— Та ось тут у хлопців одна справа — почав було Максим Валер’янович, але «Поцілуйте мене, друзі» дуже чемно перебив його:
— Вибачте, дорогий... потім потім, — він благальне притиснув руки до грудей і схилив голову. — Після зйомки... Всі справи після зйомки... Найневідкладніша справа зараз — зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! І ви теж... Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, понімаєте, щоб не той, понімаєте...
Максим Валер’янович весело глянув на нас:
— А що? Ходімте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цікаво... Хочете?
Авжеж, ми одразу погодились... А Валька не стрималась і аж підскочила, плеснувши в долоні: «Ой, як здорово!» Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кіностудію, та ще й на зйомки: а то хоч і живе вона в Києві, а кінозйомок зроду не бачила.
І знову пішли ми довжелезними коридорами.
Я йшов і думав: «І що ото за синоптики, що не вміють звичаишсінького дощу вгадати! В нас у селі кожна баба вам за три дні наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скільки хочеш. І по тому, як вітер вихриться — чи на поріг, чи з порога. І як кури поводяться. І як сонце сідає... І коли дерева балакають...
Завели б собі на метеостанції курей — і клопоту б не мали! Не зривали б тоді кінозйомок!»
Спустилися ми кудись униз і опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелі угорі майже не видно... Ми всі одразу якісь маленькі-маленькі стали... Ідем, ідем, ідем — кінця нема.
Назустріч нам дріботів, цокаючи по цементній підлозі каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловічок. Ще здалеку він замахав руками і загукав:
— Драстуй, Вітю!
Наш «Поцілуйте мене, друзі!» теж замахав руками і теж загукав:
— Привіт, Женю!
А коли той наблизився, підстаркуватий Вітя обняв лисого підстаркуватого Женю і вони розцілувалися. Потім лисий Женя поцілував Максима Валер’яновича. Я вже боявся, що він і нас почне цілувати, але ні, він тільки помахав нам рукою і сказав:
— Привіт, старики!
Ми всміхнулися мимохіть — літній дядечко, який уже, певно, мав онуків, був у нього Вітя, а ми — старики... Ха!
Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навіть ми іноді називали один одного, навчившись од київських мисливців.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вітю. І не тільки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Віті — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Жені було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якісь дуже інтересні зморшки. Вони всі ніби променилися від очей. І тому обличчя його весь час сяяло і сміялося. А чорні яскраві очі бігали, як мишенята.
Коротше кажучи, він був дуже приємний.
Я помітив, що коли він ще біг нам назустріч, то поглядом націлився чомусь саме на нас з Явою. І коли він цілувався з Вітею і Максимом Валер’яновичем, він теж не зводив погляду з нас. І тільки-но привітався, одразу накинувся на Вітю, киваючи на нас:
— Хто це? Чиї це?
Вітя знизав плечима і показав поглядом на Максима Валер’яновича.
— Мої, — усміхнувся Максим Валер’янович.
— Вони в тебе знімаються? — знову накинувся Женя на Вітю. Той заперечно похитав головою.
— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж мені отак-о, — він черкнув себе долонею по шиї, — потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мріяв про таких хлопців! Старики, я вас дуже прошу! — він притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятій годині.. на зйомку... сюди в студію.. Я домовлюся з вашими батьками.. Всього на один день... Яка ваша адреса? — він уже витяг з кишені блокнота.
Все це було так раптово і так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тільки розгублено кліпали очима. І адресу я сказав машинально, ще не розуміючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопців... — говорив він, записуючи адресу. — О пів на дванадцяту по вас приїде мій асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привіт! До завтра...
І тільки коли він одбіг, я нарешті второпав, що нас — мене і Яву — запрошено зніматися в фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноартистами і наші мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навіть і весь світ, що, коротше кажучи, як у казці, здійснюється те, про що ми могли тільки мріяти... Ой! Бугульбульбуль! Щось радісно забулькотіло, загуло й засвистіло у мене всередині — так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи — і в мене з носа піде пара від бурхливої радості... Я глянув на Яву — такого радісно-дурного обличчя я ще не бачив ніколи.
— Ну от! Я вас вітаю! — весело сказав Максим Валер’янович — Бачите, що таке кіно! Виявляється, режисерові евгену Михайловичу ви були отак о потрібні. І завтра вже будете зніматися... Кіно — це, братця, велика штука...
— Найважливіше з мистецтв! — сказав Ява.
— ...Що належить народові! — сказав я. О господи, і чого це щастя робить людей такими дурними!
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душі сльозами, що вона дівчина, а не хлопецью.. Горе тим дівчатам!..
— Нічого, а іншим разом будуть потрібні дівчата... От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний...
У душі моїй пурхали метелики...
Ми звернули ліворуч у маленькі дверцята й опинились у величезному гігантському темному залі. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок і риштувань, перечіплюючись об товсті гумові кабелі Нарешті вийшли на яскраво освітлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв літак!.. Тобто не весь літак, а шмат літака.. Передній салон розрізаного уздовж Ту-104... Але все справжнісіньке, і крісла, й ілюмінатори, і все-все (я ж літав, я знаю!). Оскільки зйомка ще не почалася, і пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі по майданчику. Біля великих прожекторів на підставках метушилися робітники у спецівках. А по рейках, що тяглись уздовж літака, парубок у картатій сорочці повільно пхав візок, на якому стояв кіноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халаті.
— Вимкніть четвертий діг! — гукнув він якраз, коли ми підходили. Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас...
Ох, цікаво ж тут!.. Та ще й літак! І тому, що це був саме літак (наче на студії було відомо, що я — майбутній льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радості... Все тут було таке надзвичайне і святкове. Так відчуваєш себе тільки на власних іменинах, коли гості вже зібрались і сідають до столу.
Я не міг устояти на місці. Я весь час крутився. І солодке передчуття, що зараз почнеться найцікавіше — кінозйомка, — не давало спокою...
— Де Вася? — зціпивши зуби, проказав «Поцілуйте мене, друзі!». — Знову запізнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — він рвучко сів на стілець, вперся руками в коліна і закляк з кам’яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг із темряви захеканий юнак у формі льотчика:
— Вікторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...
«А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зіпсується... Треба завести...»
Я сунув руку в кишеню...
Мені здалося, що величезний прожектор-діг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишені не було!