Тореадори з Васюківки, Розділ XV, Частина Третя, Всеволод Нестайко
Розділ XV
Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір
Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і, чмихнувши, враз замовк — зупинився.
— Іванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозі? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а він лізе...
Кущі розсунулися, і з’явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене і спитав:
— У чім річ, га?
Я теж пильно глянув на нього і мовчки знизав плечима. А в голові шалено крутилося: «Той чи не той? Той чи не той?» І ніяк я не міг згадати, з вусиками був той чи без. Та хіба за ті лічені секунди, поки він передавав мені листа, можна було щось запам’ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжене, усмішка білозуба. І на погонах три зірочки... Здається, таки той.
— Ти що — німий, да? Не розумієш, що тобі кажуть? А що з вухами? Чому такі червоні? І шия... Іванов! — він раптом мегнув блискавичний погляд у бік солдата. — Ти що га?
— Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Іванова стали враз червонішими, мабуть, за мої.
— Як ви могли подумати? Це він кропивою ліз. Шалений якийсь!
— Кропивою, да? — офіцер здивовано звів брови і глянув на мене з відвертою цікавістю. — Ін-терес-но! Так що тобі тут треба, га?
«Нічого нічого, — подумав я, — перевіряйте, перевіряйте! Ви мене не «підчепите». Я не розколюся, не бійтесь».
І, удаючи з себе дурника, я закліпав очима й сказав
— Та грибів хотів підшукать... Хіба не можна? Не можна?
Офіцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тім повернувся до солдата.
— Іванов, приглянеш за його велосипедом, да...
— Єсть! — козирнув солдат.
— А їй поїдеш зі мною, — наказав мені старший лейтенант і пішов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пішов за ним.
— Сідай! — кивнув він на сидіння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, і ми з місця так стрімко рвонули вперед, що я ледь не злетів з сідла. Добре, що встиг чіпко вхопитися за офіцерову гімнастерку.
Ми мчали по вибоїстій, розбитій важкими військовими машинами, так званій «генеральській» дорозі. Мене немилосердно підкидало, і півдороги я сливе летів у повітрі, а півдороги тільки їхав. Та я не помічав цього. Навіть навпаки. Це якнайкраще відповідало моєму душевному стану. Бо мене однак підкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — «мандраж». Хіба я міг, скажіть, бути спокійний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе і секретне завдання, для якого вимагалася мужність, сміливість, може, навіть героїзм. Ясно тепер, що це якесь військове завдання. Секретно-військового значення Може, десь там у них щось зіпсувалося. І дорослому не пролізти. Пацана треба. Може, накажуть лізти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
І було мені з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п’ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навіть попелу од мене не зостанеться, поховати нічого буде). А з другого боку підпирала радісна юрдість, що саме вибрали мене, — виходить, вважають, що я підходящий кадр для такого діла. І так же хотілося довести, що я такий! І лоскотало біля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштані вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речі, так до речі! Павлуша умер би від заздрощів! От тільки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевіряють і випробовують. А може, навпаки, прийдуть у школу і на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цінний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть і медаллю нагородити. Що — не буває хіба, що хлопців нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
Мотоцикл так різко зупинивсь, що я ткнувся носом офіцерові в спину. Ми були на великій галявині перед високою дерев’яною, як ото на щосе при в’їзді в новий район, аркою, прикрашеною вгорі прапорцями Але на відміну від районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залізничному переїзді, і стояла будка з вартовим.
— Пропускай! Лазутчика везу, — наказав офіцер вартовому. Той підняв шлагбаум, і ми в’їхали на територію табору.
«Лазутчика везу», — значить, доведеться-таки кудись лізти.
Ми їхали (тепер уже повільно) чистенькою, всипаною білим пісочком доріжкою, обабіч якої стояли вряд брезентові палатки, точнісінько, як у піонерському таборі.
І навіть червоні гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж доріжки, були схожі на піонерські:
«Равняйся на отличников боевой и политической підготовки», «Тяжело в учении — легко в бою!», «Стрелять только на хорошо и отлично!»
«Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи — кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники...»
— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.
— Спортплощадка. «Смуга перешкод», да, — знову, не обертаючись, сказав офіцер.
«Спортплощадка» була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те, що він назвав «смуга перешкод», то був комплекс різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити, тощо. Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати... А втім, може, мені зараз доведеться таку «смугу перешкод» долати, що це — дитячі іграшки?!
— Артилерійський парк, да, — мотоцикл притишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих грузовиків з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмиколісних машин із скошеними вниз, як у човнів, носами.
— А то що таке?
Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин із скошеними носами.
— Бронетранспортери-амфібії. Для подолання водних рубежів, да, і для висадки десантів Зрозумів?
— Зрозумів.
Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але все-таки він намагався говорити по-українському, і це виходило у нього якось симпатично.
І оте своє «да» майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев’яного барака він сказав:
— А це їдальня.
Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.
Антончик Маціевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.
— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офіцер.
— Ага, — сказав я.
— Ти в якому класі?
— У сьомому.
— Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да.
Він розвернув мотоцикл і дав газ. І за хвилину ми знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули «генеральською» дорогою назад до дота.
«Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім... Чи, може... чи, може, я їм... не підійшов?»
Мені стало дуже гірко від цієї думки.
Ми під’їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і усміхнувся.
— Мені злазити? — тихо спитав я.
— Да, дорогий друже, — сказав він.
Я важко перевалив через сідло ногу й зліз.
Він знову усміхнувся.
— Да, будьмо знайомі — старший лейтенант Пайчадзе, — він простягнув мені руку. — До речі, скажу тобі по секрету, да, у нас у штабі була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да.
Підняти військово-спортивну роботу серед старшокласників. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїнів, да. Вірно я кажу, га?
Ні, щось він не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.
— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хіба що Павлуша, може... Але...
Він пипьно глянув на мене і сказав:
— Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...
Кров кинулася мені в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
— Нічого, це я просто так... Спасибі! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від’їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив:
— Дивний хлопець, правда!
Пайчадзе щось відповів — я вже не чув.
Тьху! Як паршиво вийшло!
Якщо вони справді нічого не знають про лист, то вони точно думають, що я цілковитий дурень або пришелепуватий.
А якщо... Тоді ще гірше. Виходить, я їм таки не підійшов.
Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Для чого? Невже просто так? Навряд.
І, здається, в того офіцера, що передавав мені листа, таки не було вусиків. Я їх запам’ятав би.
Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Коли проводиться секретна операція, про неї знає дуже обмежена кількість людей, навіть серед своїх. Це закон. Слава богу, кінофільмів таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!
Тоді треба почекати, може, ці тактичні навчання скоро закінчаться і пост знімуть. Я виїхав на узлісся і звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю під сосонками, а сам приліг на теплий і м’якенький, як перина, сивий лишайник.
Звідси добре було видно і дерев’яну вишку, що стриміла над лісом, і дорогу. На вишці майорів червоний прапор. Я вирішив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, і тоді можна буде підійти до амбразури. Не міг же я спокійно їхати додому, навіть не довідавшись, що там таке в тій інструкції.
Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбільша для мене мука — це стояти в черзі. Краще вже дві години вчити уроки, ніж півгодини стояти в черзі. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдієш.