Вершиною творчості Архипа Тесленка вважається повість "Страчене життя", яку літературознавці називали художнім документом, вартим навіть соціологічних досліджень про початок XX століття. Це повість-роздум, у кожному рядку якої постає питання про добро і зло, про те, як і навіщо жити людині.

Вершиною творчості Архипа Тесленка є повість «Страчене життя». Вона написана у двох варіантах протягом 1909—1910 років; одразу ж після закінчення публікувалася двічі — в газеті й окремою книжкою.
Твір побудований на конкретному життєвому матеріалі. В основу сюжету покладено трагічну історію двоюрідної сестри автора Зінаїди Строй. Змальовані широкі соціальні картини відображають явища тогочасної «мізерної дійсності».
Доля героїні повісті — Оленки Панасенко показується на широкому тлі суспільного життя. Події, що відбуваються в одній Панасенковій родині — Михайла, його дружини Палажки та дочки Оленки, розкривають становище селян-бідняків. У сім'ї Панасенків панують нестатки — нічого їсти, навіть солі немає. Живуть вони у старій, похиленій хаті. «їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, і так тісно, поночі в їй».
Різко протилежними бідноті виступають у творі багатії, гнобителі, «хазяї».

Архип Тесленко ввійшов в історію української літератури як співець селянської бідноти, правдивий і безпосередній виразник настроїв народних мас. Зубожіння, пролетаризація селянства — як наслідок капіталістичної експлуатації, визвольні прагнення сільської бідноти — основні теми творів Тесленка. Соціальні конфлікти і контрасти він зображував з позицій революційного демократа. Вже перші оповідання Тесленка були пройняті гарячим протестом проти безправ’я і визиску трудящих мас. Герої оповідань «За пашпортом», «Хуторяночка», «Дід Омелько», «Наука» — це зубожілі селяни, наймити і наймички, які змушені тяжкою працею здобувати шматок хліба в наймах у жмикрута, в пана-землевласника, в міського купця.

Миколка-школяр (за оповіданням А. Тесленка "Школяр")

І. Миколка-школяр - головний герой оповідання. (Зовнішність, портрет Миколки. Родина хлопчика.)
II. Любов до книжок. (Велике бажання вчитись. Стосунки з учителем та їх остання зустріч.)
IIІ.Розчарування. (Проводир у старця через бідність.)
IV. Можливість вчитися - велике досягнення нашої країни. (Знання потрібні, щоб досягти чогось, мати мету в житті.)

Твір за повістю Архипа Тесленка «Страчене жаття». Вершиною творчості Архипа Тесленка вважається повість «Страчене життя», яку називають «художнім документом, вартим навіть соціологічних досліджень про епоху «чорної тиші». Ця повість-роздум про добро і зло, про те, як і навіщо жити. Недаремно ще на початку століття вона вважалась окрасою української літератури. Цей твір створювався тоді, коли в країні, здавалось, усе завмерло після бурхливих подій 1905-1907 років. Деякі з персонажів повісті мають реальних прототипів, але Тес-ленко не збирався тільки переказати чиїсь життєві трудноті і проблеми. Він намагався зробити широкі мистецькі узагальнення, тобто показати, що ситуація, про яку йде мова, не випадкова для того суспільства, в якому жив і творив письменник.

У XIII столітті на наші багаті землі нападали монголо-татарські загарбники. На своєму спалювали житла, вбивали безвинних людей. Головною метою монголо-татар було грабіжництво. Своїм оповіданням "Олеся" Борис Грінченко переносить нас у ті далекі часи боротьби та неспокою.

Героїнею оповідання є дівчинка Олеся. Батьки дівчинки загинули від рук монголо-татарських загарбників. Сироту виховує дід Данило. Саме він розповідає Олесі про страшних ворогів. Поруч із названим братом Михайликом сидить зблідла дівчинка й уважно слухає дідову розповідь. У серце Олесі назавжди запали слова діда Данила про те, що "кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя". Саме так повелася Олеся, коли наступив час великого випробування.

Борис Грінченко розпочав свою творчу діяльність за тих часів, коли свідомих культурних українських сил було дуже мало. Письменника називали «справжнім апостолом українського націоналізму», «голосом совісті українства», який дуже виділявся своїм «болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди». Так писали про Грінченка видатні культурні діячі уже після його смерті. А за жит­тя його дуже часто критикували. Єдине, що не викликало нарікань, — це його етнографічна діяльність.

Борис Грінченко виріс у змосковленій сім'ї, в якій українською не тільки не розмовляли, а ще й ставилися вороже до всього мужичого. Письменник згадував, що лише на 14-му році життя «Кобзар» Тараса Шевченка зробив із нього «українського націонала». І з цього часу юнак починає записувати все українське, що чує навколо себе: пісні, казки, легенди, перекази, прислів'я, приказки і навіть окремі слова. До кожного запису він не лінувався додавати, від кого почув українське слово, в яких умовах це відбувалося.

Кінець XIX — початок XX століття. Суспільство живе передчуттям великої кризи, яка й справді не змусить на себе чекати. Криза в суспільному та політичному житті цілих народів, занепадницькі настрої в мистецтві, стрімкий розвиток техніки, наукові відкриття, наслідки яких ще неможливо передбачити. У людини виникає відчуття того, що часу стає дедалі менше й менше. Розвиваються гехно логії інформаційні — пришвидшується темп життя. У літературі в цей час деда лі більше уваги приділяється малим жанровим формам. Оповідання, новели, на риси, образки, вірші в прозі... Зрідка з'являються повісті, ще рідше — романи, поеми. Серед представників українського красного письменства до малої прози схилялися Іван Франко, Василь Стефаник, Борис Грінченко. Останній і написав оповідання «Каторжна», охопивши в ньому ціле життя однієї людини.

Я не скажу, щоб розумом я жив, Я не скажу, щоб серце в мене спало, Але його я тяжко пригнітив, Але йому так волі дав я мало. Повинність я над все ушанував, Віддав себе я праці без вагання. Я йшов туди, де розум посилав...

Так, підсумовуючи свій життєвий вибір, писав у вірші «Я не скажу, що розумом я жив» видатний український поет, письменник, літературний критик, мо­вознавець Борис Грінченко.

Де ж шукати витоки отієї вимогливості до себе, до своєї діяльності? Може, в дитячих роках?