У новелі "Камінний хрест", що має символічну назву та базується на конкретному факті, В. Стефаник торкається болючого питання: еміграції селян за океан у пошуках кращої долі.

Він показує, як крайня нужда жене селян з рідного краю на чужину. Письменник сам був свідком того, як з його села Русова сотні родин їхали до Канади і США.

Еміграція галицьких селян до Америки була для Стефаника не просто темою, а особистим болем. Навчаючись у Кракові, він день у день спостерігав, як тисячі "людей у кожухах", одурені агентами, що вербували їх до Канади, вибиралися за океан, душилися в поїздах, мерли від хвороб на вокзалах, у портах та на пароплавах.

Василь Стефаник по праву вважається найвидатнішим українським новелістом. У своїх творах він правдиво та досконало змалював трагічне життя селянства Західної України. Вона в той час перебувала під владою Австро-Угорщини. Тоді смертність населення на заході України була чи не найбільшою в усій Європі. Тому, шукаючи порятунку від видимої загибелі, люди кинулися емігрувати — до Америки, до Росії, до Бразилії, до Канади. "Еміграційна гарячка" спалахнула на початку 90-х років XIX століття і далі зростала. З'явилися спеціальні агенти, які, не знаючи меж у вихвалянні "американського раю",, вербували дешеву робочу силу. На болісну тему еміграції з'являлися десятки творів у І. Франка, В. Короленка, О. Кобилянської, С Васильченка.

Коли читаєш новели В. Стефаника, важко уявити, що йому належать ось такі слова: "Я оптиміст... коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі — то це оптимізм ". Його твори здебільшого невеликі за обсягом, але вони справляють враження надзвичайне. За обсягом ці новели не більше, ніж сучасні сторінки кримінальної хроніки. Сам факт злочину, злочину проти себе, проти рідних, проти рідної землі завжди примушує замислитися, але Стефаник примушує не тільки замислитися, не тільки плакати над гіркою долею своїх героїв. Читаючи, ти думаєш, ти плачеш, але й очищуєшся. Очищуєшся від дурних думок, відчаю, невіри...

Василь Стус писав вірші про кохання. Сказати так — те саме, що сказати: "Пушкін написав вірші про пам'ятник Петру І".

Замисліться тільки: майже вся лірика, присвячена коханій, синові, сім'ї, написана за десять тисяч кілометрів від них, у неволі, з постійною гіркою думою про те, як ускладнив і покалічив він їм життя. Цей біль за безневинні страждання жінок виплеснувся у вірші на мотиви української народної пісні "їхали козаки", в якій є такі рядки:

Перш ніж почнемо говорити про поезію Василя Стуса з точки зору її людяної інтелектуальності, безмежної любові поета до людей, згадаємо слова самого митця: "І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі".

Історична пам'ять народу в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля"

Ім'я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась прокрустове ложе літератури того часу.

І. Микола Вороний - творець поетичних шедеврів. (М. Вороний - неперевершений майстер слова, автор глибоко патріотичних творів. "Навіть за умов тотальних царських заборон і переслідувань українського слова, - слушно зауважує Г. Вервес, - Вороний створив... непересічні речі, які й зараз можемо сміливо віднести до його кращих надбань".)
II. Святі почуття людини, оспівані у поемі "Євшан-зілля".
1. Наскрізна ідея твору. (Через увесь твір проходить ідея любові до рідного народу, до своєї Батьківщини, до місця, де ти пустив своє коріння. І горе тій людині, яка відцуралася свого народу і, потрапивши у чужу землю, забула рідне слово, материнську пісню, батьківські заповіти.)

Багатство проблематики, поетичної спадщини Миколи Вороного
Він народився одного року з Лесею Українкою - в час, коли українське слово переслідувалося й принижувалося, злочинно замовчувалося й переслідувалося. На душу українця - горду й вільнолюбиву - було накладено кайдани усвідомлення своєї "вторинності", меншовартості. Та орлам не страшні пута, вони розбивають їх і сміливо шугають під небесами:
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору -
Схопитись і злетіти вгору...

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить, —

Шлях у край свій повороту?!

М. Вороний

Журавлями розліталися по всьому світові українці. Що змушувало їх залишати рідну землю? Чого шукали вони в чужих країнах? Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через століття ступати болючими стежками тих страшних трагедій, що спіткали наш народ на благословенній землі квітучого українського краю.