Над гарячим степом високе небо та вогнисте літнє сонце. Розкішні квітки горять золотим вогнем. Десь недалеко садок, а в садку яблука, сливи, груші. А ще в садку дуже багато квітів. Саме це запам'ятав із дитинства поет Микола Вінграновський.

Рід поета ведеться від Дніпра-Славутича, від маленьких і великих річок, від садів у цвіту. Там коріння Миколи Вінграновського. Мабуть, тому кожний його вірш — це величальна пісня рідній землі, яка така багата й прекрасна.

Нещодавно я прочитав оповідання Миколи Вінграновського "Первінка". Цей твір вражає майстерним змалюванням післявоєнної розрухи. У ньому також йдеться про патріотизм і душевну щирість післявоєнного люду.

Ішли останні місяці війни. У напівзгорілій хаті жила селянська родина, яка складалася з жінки Марії та трьох її дітей. Найстаршому йшов дванадцятий рік. Злидні були страшні, але Марії вдалося назбирати грошей, щоб купити корову. Сама вона хвора, чоловік, звичайно, на фронті. Кому ж доручити цю важливу справу? Мати вважала свого старшого, Миколку, уже дорослим, бо за часів війни підлітки взяли на свої плечі частину тягаря селянських справ.

Уже перша збірка поезій М. Вінграновського засвідчила його непересічний талант і викликала відверте захоплення читачів. Поет охопив своєю увагою Космос, людство, землю, народ, добу, Україну. Саме в цих глобальних вимірах жив його ліричний герой. Поет був непересічною особистістю. Усе, до чого він прикладав свою творчу силу й енергію, розцвітало, розкривалося новими гранями людських можливостей.

Результатом режисерської роботи М. Вінграновського на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка стали десять художніх та документальних фільмів. Водночас, пам'ятаючи про свою акторську освіту, Вінграновський починає зніматися, зокрема зіграв головну роль у фільмі "Повість полум'яних літ". Ця кінострічка на Міжнародному Канському кінофестивалі була відзначена премією за режисуру. У цей же час Вінграновський дебютує у журналах "Дніпро", "Жовтень", "Літературній газеті" як поет.

Із «Вечорів на хуторі біля Диканьки» розпочалося справжнє визнання таланту Миколи Васильовича Гоголя. Ця книга здіймала високі хвилі здивування, захоплення читачів і шанувальників творчості письменника, заздрості талановитих і успішних колег. Усі очікували нових естетичних чудес від цього настирного і честолюбного українця.

Уперше повість була надрукована 1830 року в «Отечественньїх записках» під назвою «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала. Малоросійська повість (з народної оповіді), розказана дячком Покровської церкви». Ця публікація зазнала втручання редактора журналу і викликала обурення Гоголя, який був дуже вимогливим і непоступливим шодо правок своїх творів, а тому письменник більше не співпрацював із цим журналом.

Є в історії українського народу могутній і прекрасний період: це - запорозьке козацтво. Про нього написано чимало цікавих творів, і один з найкращих - повість М. В. Гоголя "Тарас Бульба", над якою письменник працював майже десять років. Змальовуючи героїчну боротьбу українців за своє національне визволення, автор показує долі героїв у єдності з народним рухом. Це були кращі люди свого часу і вірні сини України, міцні духом, багаті розумом і глибоким патріотичним почуттям.

Яскраво, виразно, правдиво зумів описати Запорозьку Січ у своїй повісті "Тарас Бульба" Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору - Тараса Бульби та його синів Остапа і Андрія - відкрилась прекрасна картина, коли вони під'їжджали до славного гнізда запорозького козацтва.

Дзвін ковальських молотів, дужі козацькі голоси, веселий сміх життєрадісних запорожців, музика - так зустріла їх Січ. Живописна постать козака, який, як лев, розкинувся на дорозі, а закинутий гордо чуб його сягав аж на пів аршина від землі, вразила героїв. Не менше враження справили на них і закони, за якими жили ці діти вольниці. На перший погляд, суворі, навіть жорстокі, вони, по суті, були справедливі.

"Тарас Бульба" - це повість, присвячена найяскравішим сторінкам історії українського народу. Головний її герой, Тарас Бульба, став утіленням кращих рис характеру людини тієї епохи.
Кремезна постать, мужнє обличчя, відкритий сміливий погляд, козацькі вуса та люлька, з якою він ніколи не розлучався. Таким постає перед нами зі сторінок повісті курінний полковник Тарас Бульба. Він любить просте козацьке життя. Тому й проводить своє життя в Запорозькій Січі, бо він - захисник рідної землі, православ'я та предківських законів.

Найвищими точками на землі були колись стародавні храми. З золотими маківками, з дірявими покрівлями, в погнилих риштованнях. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому і зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їхньої вічної німої музики і народної символіки. Але те, що нам нині треба відкривати, для наших далеких предків було азбукою. Там, де поселялись запорожці, - одразу виростала церква як голос їхнього духу:
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли.