Представник абсолютно нової генерації, поет-воїн, незрадливий лицар-патріот, Є. Маланюк увійшов в історію української літератури XX століття особливою силою слова, пристрасністю почуттів, сміливістю зображення навколишньої дійсності. Видатного поета читає не одне покоління, і кожне розуміє його по-своєму, визначає те, що найбільше хвилює у свій час. Це можна сказати і про Євгена Филимоновича Маланюка. Та вічно новим, безмежно хвилюючим кожного читача безвідносно до віку залишається мотив пекучої туги за втраченою Батьківщиною. Еміграція... Кожний сприймає це поняття по-різному, вкладає свій сенс у нього. Для письменника еміграція стала трагедією всього життя. Він покинув Україну у 1920 році вояком у складі Української Армії під командуванням Симона Петлюри і з того часу більше не бачив рідної землі. Але ні на хвилину не забував її, бо там, на чужині, "дні — віками" ставали для нього:

Важко живеться на світі тим людям, які не мають твердого характеру, які здатні розгублюватися від несподіваних проблем, від не зовсім добрих змін у житті. Але їм протистоять люди, які вірять у те, що роблять, які ніколи, навіть під натиском обставин, не здатні зректися своїх ідей та вподобань. Таким, на мій погляд, був і Євген Маланюк, якого не змінили ні трагічні для нього події революції, ані перебування у таборі для інтернованих. Волелюбні мотиви він передає у своїх поезіях, чудових і незабутніх.

Ліричний герой Євгена Маланюка — голос поета, чесний, люблячий, відвертий, вільний, вольовий. Його не зломили ані бурі історії, ані трагічні події, які сталися на початку століття. Він наче пам'ятає часи минулі, які породили його сучасників, чесних, справедливих, вольових людей, здатних протистояти усіх незгодам. Вони працювали на полях, на заводах, не маючи й гадки, що

Людина завжди мріяла про щасливе життя, про незалежність своєї країни, про власну свободу. Людина хоче жити своїми думками, мати свої мрії, будувати своє щастя, незалежно від того, як думають, про що мріють, чого бажають від життя інші. Так жив український поет Євген Маланюк, який, хоч і народився в Україні, але не зміг винести морального поневолення і тому багато років, аж до самої смерті, провів в еміграції. Але залишився люблячим сином рідної землі.

Ліричний герой Євгена Маланюка, як, мабуть, і сам поет, мріє жити, як жили його, наші предки:

Творчість Євгена Маланюка — це виклик тим українцям, хто забув про свої вільні корені, хто не хоче знову відчути свободу. Поет не дуже багато часу провів на рідній землі. Хоч і народився в Україні, хоч і намагався у рядах армії УНР боротися за рідну державу, проте з 1920 року він подався в еміграцію. Та це не зменшило його любові до Батьківщини, не вбило його віри в українських людей, справжніх патріотів. Тому й ліричний герой творів Маланюка є невблаганним волелюбцем, що намагається відкрити очі своїм сучасникам на зло, яке відбувається у країні.

Євген Маланюк вважав за свого учителя Тараса Шевченка. З великою повагою і любов'ю схиляв він голову перед талантом великого Кобзаря.
Своєму вчителю і натхненнику Маланюк присвятив поезію "Шевченко", що увійшла до збірки "Земля і залізо". У вірші автор роздумує над сутністю творчості Шевченка, увиразнює його як геніальну особистість, як національного пророка, поета національної ідеї.

Творчість Андрія Малишка розвивалася в руслі української народнопісенної лірики. "Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка", — так схарактеризував поетику автора Максим Рильський. Тому його вірші ніколи не втрачають зв'язку з народною творчістю, але ми знаємо також, що твори Малишка, у свою чергу, ставали народними піснями, будучи покладені на музику. І причина тут не тільки в тому, що формою поезії Малишка нагадують народні пісні, не тільки в широкому використанні фольклорних образів чи в сюжетних перегуках з фольклорними творами, що часто може бути просто стилізацією. Спорідненість його творів з народною поезією найперше виявляється в самому характері почуттів, характері художнього мислення. Та й естетичний ідеал поета формувався під значним впливом народних уявлень про красу як гармонію людини й природи. Світогляд Малишка також формувався на ґрунті народного розуміння моральності, справедливості. Провідними поняттями його поезій є такі, як совість, порядність, чесність. Саме вони стали визначальними для багатьох його віршів 1 розглядає ці поняття митець крізь призму народного вікового досвіду, досвіду селянського роду. Правильність своїх позицій поет перевіряє відповідністю їх до материних і батькових заповітів:

I. Образ Матері — образ берегині людства (образ Матері в піснях, молитвах, віршах, поемах, найкращих творах відомих світових митців; поезія Т. Шевченка і Лесі Українки, В. Симоненка і А. Малишка).

II. Глибокі почуття любові у творах А. Малишка про матір (найніжніша любов і пошана до матері у поезіях "Не стій, мати, коло хати", "Яблуні").

III. Гімн материнській любові ("Пісня про рушник").

Мати! Хіба є у світі щось прекрасніше, чистіше, святіше? Мати не лише дарує життя, вона віддає дитині всю свою душу, напуває разом із молоком любов'ю до Батьківщини, до людей. Образу матері присвятив свої твори не один митець. Чарівна у своїй святості, постає вона з картин Леонардо да Вінчі, Рафаеля. Святою Марією малює матір у своїх творах Тарас Шевченко. Образ матері, доброї, щедрої на любов і ласку, постає перед нами з творів Олександра Довженка, Василя Симоненка, Бориса Олійника, Андрія Малишка....

Андрій Малишко відомий читачу як співець рідної природи, прекрасних почуттів. Але найбільше враження, як на мене, справляють його вірші, присвячені матері: "Пісня", "Не стій, мати, та й коло хати", "Мати", "Балада", "Яблуні" тощо. Найбільш відомим віршем Малишка про матір є "Пісня про рушник", який по праву можна назвати гімном материнству. Цей величний твір увійшов у збірку "Серце моєї матері".

Пісня супроводжує людину все життя, в ній і сум, і радощі, невдачі й успіхи. У своїй пісенній ліриці Андрій Малишко відобразив щирі людські почуття, тому немає такої людини, яка б залишилась байдужою до його чудових пісень. Пісням Малишка притаманні краса образів, мудра простота, щирість, глибина інтимних почуттів, чаруючі картини рідної природи.

Не дивно, що багато пісень поета стали дійсно народними і були покладені на музику. На вірші А. Малишка творили музику Л. Ревуцький, М. Вериківський, П. Козицький, Ю. Мейтус. Найвідоміші твори — це, звичайно, "Київський вальс", "Стежина", "Пісня про рушник".