Спад революційної хвилі, розгул шовінізму, смертні вироки військово-польових судів, гоніння на вільну думку пригнічують її, породжують невіру в торжество справедливості. «Все добре, чисто тоне В цьому киплячому вирі підлості»,- похмуро пише вона и листі Богданові, докоряючи своєму «хлопчикові» (хлопчику йшов 54-й рік) за «збочення» з вірного шляху. Вее липія йому заважала «невгамовність, або, якщо точніше, вразливість хвилиною». Добре, що він покинув цю огидну «Биржевку». Значить, він ще не остаточно перейшов «у ту віру, за яку сало дають» 66. її турбує також доля Бориса. Звільнений з флоту за участь у політичній демонстрації в місті Або, він підшукує собі цивільну службу і мечеться по Петербургу У пошуках заробітку. Вона просить Богдана поклопотатися про Бориса й підбадьорити його. Хай пам’ятає її менший, що «не варто журитися тим, що він вважає великою невдачею, бо попереду у нього ще все життя. І життя це може бути дуже гарним і плодотворним. Все життя. Це багато. У мене от не все життя, а лише місяці і дні життя, найбільше - кілька років, а й то не занепадаю духом».

Розорення Звонарьова та його смерть у 1875 році примушують письменницю вдаватися до послуг випадкових видавців-комерсантів. її переклади тепер видають підприємці типу Мордуховського, Ямпольського, князя В. В. Оболепського, які затримують скупі гонорари і часто-густо розплачуються книжками. Кількість перекладів, підписаних ім’ям Марка Вовчка, різке вменшується. Письменниця знову зазнає матеріальної скрути.

Свої оригінальні твори вона публікує в газетах. Проте і на неї чатують невдачі. Видавець «Молвьі» А. Жем-чужников припиняє на середині публікацію «Лета в деревне» під приводом того, що, мовляв, повість розтягнута і нудна для газети 63. Насправді ж «Молва» прогоріла. Невдовзі прогоріла і «Русская газета», яка з трьох оголошених повістей Марка Вовчка встигла надрукувати лише «Мечтьі и действитєльпость».

Більше ніж століття відділяє нас від часу написання І. Нечуєм-Ле-вицьким повісті «Кайдашева сім’я», але життя героїв, їхні вчинки і поведінка хвилюють нас і зараз. У чому ж секрет такого довголіття літературного твору? Мені здається, найперше, у художній майстерності автора. І. Нечуй-Левицький не бере предметом дослідження якихось визначних, незвичайних подій, не кидає своїх героїв у вир випробувань. Він показує буденне сімейне життя, день за днем, рік за роком. І відзначає, що не всі можуть пройти випробування часом та «сімейними війнами» і зберегти при цьому гідність, поетичну душу.

І. С. Нечуй-Левицький високо цінував народну творчість і щоразу звертався до її невичерпних джерел. Мова повісті «Кайдашева сім’я» рясно пересипана, мов перлами, народними афоризмами, приказками, дотепами, піснями. Правда, ці народні вислови дуже часто бувають «з перцем».

Загальновизнано, що гумор - «одна з найсильніших, найцікавіших особливостей» таланту І. Нечуя-Левицького. Найвиразніше, найособливіше ця риса творчого стилю письменника виявилася в його повісті «Кайдашева сім’я». Нечуй-Левицький зумів підмітити й передати найособливіше в народному характері, зокрема погляд на життя з усмішкою, гумористично-іронічне ставлення до складнощів життя.

Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби народної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху. Ународній культурі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї».

Як вiдомо, цивiлiзацiя розвивається лише тодi, коли кожне наступне поколiння робить крок уперед, дбаючи про рiдну землю, про свiй народ. Воно повинно осмислити поклики попередникiв i внести власну часточку в розвиток свого краю. Це глибоко розумiв Iван Семенович Нечуй-Левицький, бо сам усе життя трудився для рiдної культури, був справжнiм патрiотом i подвижником. Вiн був переконаний, що, коли в Українi буде якнайбiльше освiчених, нацiонально свiдомих i працьо-витих людей, в серцi кожного українця з новою силою спалахне вогонь нацiональної гордостi й честi. Генiальний митець вiрив сам i передав нам вiру в те, що Україну пiднiмуть iз жебрацького становища та духовного занепаду освiчена елiта, прогресивна молодь, яка не тiльки вболiває за долю рiдного народу, але й працює для нього.

Історична проза на українському ґрунті має давню історію та заслужену шану, її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, житійній літературі, літописах, поемах і драмах на історичну тему. На початку ХІХ ст. з’являються перші публікації історичних пісень і дум: збірники Цертелєва (1819), Максимовича (1827, 1834, 1849). Така зацікавленість національним минулим була не випадковою: вона пов’язана із зародженням нового політико-культурного мислення в Європі, що відбилося на становленні нового літературного напряму - романтизму, характерною рисою якого було звернення до історії. Ці ідеї прижилися й на українському ґрунті, незважаючи на цілковите ігнорування царизмом національних проблем. У культурно-громадських осередках України поступово поширювалися думки про вагу рідного слова, історичної минувшини.

“Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори” - так починається повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. В цьому творі на фоні надзвичайних пейзажів українських містечок автор зображує життя типової родини: її звички, звичаї, та малює велику панораму тогочасного суспільства.

Автор начебто реально доторкається до теми, яка актуальна і зараз - в - нас з вами. Невже через сто років, тобто у наш час, немає суперечок між дітьми і батьками, між свекрухами і невістками? Звичайно є. Можливо, навіть, що ці сварки набувають набагато більшого розвитку, ніж тоді.

І. Полтавщина — колиска творчої еліти України. (Борис Олійник народився на

Полтавщині. Цей край щедро наділяв своїх синів і дочок талантами. Згадаймо

Івана Котляревського, Миколу Гоголя.

Борисові Олійнику було лише вісім років, коли на фронті Великої Вітчизняної загинув батько, але поет через усе своє життя несе в серці його образ. У спадок від батька йому залишилась вишита сорочка, кишеньковий годинник та загострене почуття обов'язку і залізне правило: не спекулювати на людському співчутті, любити життя і рідну землю.)

Полтавська земля народила багатьох талановитих митців, які залишили поміт­ний слід і в історії, і в літературі України. Серед них — відомий поет Борис Олій­ник. Творчість його відзначається любов'ю до України, до народу. Увесь свій та­лант, інтелект, майстерність поет вкладає в слово, щоб іще раз передати ніжність, захоплення рідною землею, простими трудівниками.

Батько поета загинув на фронті, захищаючи Вітчизну від фашизму. Усе життя Борис Ілліч несе в своєму серці образ батька, звіряє з ним усе, що пише, за що бореться. За довгі роки він зазнав усього: успіхи чергувалися із покараннями, призначення на посади — із брехнею і заздрістю. Але він добровільно несе взятий на себе хрест бути справжнім українцем. Його стосується все, що відбувається у світі. Поет вів телерепортажі з Чорнобиля, які суперечили офіційним повідомленням про причини і наслідки трагедії; побував в усіх «гарячих точках», що виникли після розвалу Радянського Союзу; стояв серед сербів перед повітряною атакою американців на столицю Югославії.