Ліричний герой Бориса Олійника — це той, хто сіяв гречку, брав штурмом Стамбул, воював із фашизмом, відбудовував країну, вчив і виховував дітей. Його діла «буремні і великі, відкриті перед людством, як сльоза».

У поезію Борис Олійник прийшов у 60-ті роки XX століття, які пізніше були названі «хрушовською відлигою». Це наклало помітний відбиток на літературні пошуки і мистецькі смаки поета. У його творах присутні високі космічні мотиви, декларування обов'язків поета перед людством, зізнання у любові до Батьківщи­ни, до рідної землі і людей.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні із задоволенням читають і дорослі, і діти. Перегортаючи сторінки збірки гуморесок, ми щиро сміємося над пригодами благородних, але, на жаль, безталанних мисливців, над їхнею невинною брехнею. Герої Вишні прекрасно розби’ раються в усіх тонкощах мисливської справи, у звичках звірів і птахів. А як вони влучно стріляють!

«Вищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу,- нема»,- занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. І хоч не все з написаного ним витримало іспит часом, проте неповторна «вишнівська усмішка» хвилює читача, викликає сміх, У чому її секрет? Остап Вишня створив цю оригінальну форму сатири й гумору, мотивуючи свій вибір так: «Не мислю-бо інакше переробки всього нашого вмедлителььюго» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?..

«Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні»,- писав Олесь Гончар. Справді, Остап Вишня - для мільйонів читачів неперевершений гуморист і сатирик. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх Героях своїх творів втілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало й сьогодні торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово. Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це й лагідна, м’яка усмішка, сповнена любові й приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини?.. Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе».

Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув увагу на такі рядки: «їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю». Ці слова письменника яскравими штрихами доповнюють наше уявлення про особистість митця, який завжди (хоч і немилосердною була до нього доля) був закоханий у життя. Вони допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос його «Мисливських усмішок», які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність земного буття - ось проблеми, над якими замислюється автор-опові-дач. Саме його позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм «Мисливських усмішок», тому деякі з них часто називають поезіями у прозі. З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі - живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв. В усмішці «Заєць» так зображено час падолисту: «Золоіа осінь…

Надзвичайно м’які й ліричні, сповнені життєствердного сміху твори принесли Остапові Вишні славу народного письменника. Починаючи з 1924 року, видавці, щоб задовольнити попит на твори Остапа Вишні, випускають щороку по десять-п’ятнадцять його книжок. Деякі з них виходять по п’ять-шість разів. А в 1929 році на Україні побачила світ рекордна кількість видань гумориста - двадцять вісім. Одначе, як це не парадоксально, саме Остапові Вишні довелося першим відчути на собі крижаний подих сталінського терору. Наприкінці 1933 року його заарештували, піддали фізичним тортурам, за сфабрикованою справою засудили й відправили в найстрашніший концентраційний табір на Печорі, ім’я його було спаплюжене в пресі, книжки вилучені з бібліотек, дружину з малолітньою дочкою вислано за межі України.

Світова література знає чимало зразків інтимної лірики. Пригадаймо сонети Петрарки, поезії Пушкіна, неповторне «Зів'яле листя» І. Франка, поезії А. Ма­лишка, В. Сосюри.

Багато творів поета Дмитра Павличка присвячено проблемам розвитку української національної культури, історії, мови. Він починав навчання в польській школі, де українська мова, рідна для Павличка, була заборонена. Гіркоту зневаженої гідності виллє поет пізніше у віршах: "За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені..." З дитинства у нього любовне, бережливе, трепетне ставлення до рідного слова. Захист і турбота про його розвиток стануть для поета справою обов'язку й честі.

Кожен із нас чув, як таємничо шепотить трава, як сюрчать коники. Кожен чув, як ніжно співає вивільга, як кує зозуля. Саме про це вірші відомого українського поета Дмитра Павличка.