Аналізуючи книгу «Голосіївська осінь», в якій вміщеним «Діалог», Л. М. Новиченко так визначає ідейне спрямування віршів Максима Рильського на естетичні теми: «…поезія потрібна у вік космічної ракети не тільки для ТОГО, щоб нагадувати про подвиги і мрії попередників. Вона сама є концентрована мрія, що окриляє творчу думку сучасників. Без емоції немає людського шукання істини, вказував Ленін, а без фантазії, говорив він, було б неможливе навіть відкриття диференціального та інтегрального числення. Вже на цій підставі поезія, мистецтво взагалі посідають законне місце в ряду «співтворців» не тільки ракети, але і всіх великих чудес нашого віку»1. Проти духовного убозтва виступає Рильський і у вірші «Ми сиділи в Гданську». Він по-батьківському дбає про виховання молоді, навчаючи її «кожну мить хорошу берегти» («Як ідеш ти…»).

«Марія» У. Самчука один з ранніх творів поета. Поєднанням реальних картин революційної доби з біблійними символами сприяє визначенню ідеї твору: П. Тичина намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань. Як стверджує Р. Мовчан, до розгляду матері у новелі «Мати» Г. Косинки слід підходити двояко. З одного боку, автор змальовує образ реальної матері (щоправда вона існує лише в спогадах та переживаннях Андрія, хоча її великі очі запам’ятовуються читачеві), і як наскрізний образ материнства.

Роман «Марія» — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат! Саме цим тво­ром Улас Самчук явив усьому світові невичерпні потенційні можливості україн ського образного слова. Він був перший, хто показав справжнє страхітливе облич чя комунізму, змалювавши у романі «Марія» жахливі картини лютого голодомору 1932—1933 років, який принесла на українську землю радянська влада. Коли пи­сався твір, в Україні лютував голод, штучно зроблений із метою винищення се­лянства. Свіжими слідами цих страшних подій пішов Улас Самчук, зобразивши жорстоку правду про становите українського народу, це й стало причиною за борони роману «Марія» в СРСР. Адже автор відкрито заявив, що голодомор при звів до зменшення українців на одну п'яту, що становило близько восьми міль йонів людей.

І. Гомер XX сторіччя. (Один із найвидатніших українських письменників XX сто­річчя Улас Самчук найповніше втілив у своїй творчості трагічну долю народу України, розповів про національну трагедію 30-х років, за що письменника називають Гомером XX сторіччя.) II Тяжкі роки становлення письменника. (Із п'ятьох дітей у сім'ї вижив тільки Улас; хоча батько був заможним селянином, однак не завжди мрії майбутнього митця могли здійснитися. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту. Проте вчився спочатку в Тилявці, потім у Дерманській двокласній школі при семінарії. Був мобілізований до війська, служив у Західній Польщі, але скоро дезертирував до Німеччини.)

I. Актуальність статті «Нйрід чи чернь?» на початку війни. (Стаття була опублі кована 9 листопада 1941 року в газеті «Українське слово», яка стала виходити в окупованому Києві. Багато представників української діаспори мали надію на те, що фашизм знищить комунізм і дасть можливість українцям самим вирішувати долю України. Улас Самчук приїхав в Україну на початку війни, він вважав актуальною проблемою не фізичне виживання, а піднесення людської гідності та національної свідомості українців.)

«Марія» — роман-хроніка, роман-спалах, який У. Самчук присвятив матерям, які загинули голодною смертю на Україні у 1932—1933 роках. Роман «Марія» — це хроніка життя жінки-селянки, яка є втіленням трагедії всієї України.

Марія, центральний персонаж твору, — трудівниця, дружина, матір. Це жінка, яка кохала, раділа, працювала, ростила дітей і все життя тяжко страждала. Рано зали шилася сиротою. В дні похорону батька, а потім матері сиділа маленька дівчинка голодна. Вона ще не до кінця усвідомила трагедію втрати батьків, та вже знала, що таке голод. Із напівголодного існування почалося її подружнє життя з Гнатом.

Жили на нашій українській землі співці кохання, які багато своїх поезій присвятили своїм дівчатам, дружинам, красі людських взаємин. Василеві Симоненку, на мою думку, належить право називатися одним з перших серед них, бо стільки радощів, смутку, щастя та розчарувань в його віршах, що стає навіть шкода, що ти не бачиш зараз на власні очі його коханої. Яка ж вона, що її так палко кохає ця сильна, красива духовно і фізично людина?! Відповідь треба шукати в поезіях Василя Симоненка.

Жила на землі людина, чесна і справедлива, людина, якій не байдужі були неосяжні поля рідної Батьківщини, яку хвилювали події, що відбувалися на рідній землі. Це — Василь Симоненко. Нелегким було його життя, і ще невідомо, чи не сидів би він разом зі Стусом за ґратами, якби сама доля не вкоротила йому часу. Симоненко відчував душею усі зміни настрою рідного народу, вболівав за нього і, як кожна людина, кохав і любив. Його щирі почуття відбились у незабутній інтимній ліриці, яка бентежить серце й дарує казкову насолоду єдності зі світом закоханості, зі щастям бути разом з матінкою.

I. «Я — українець. Оце і вся моя біографія». (Несправедливо коротке життя судилося В. Симоненку. Проте він чітко окреслив справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості. А найдорожчою цінністю для людини є Батьків­щина.)

II. Оспівування любові до України у поезіях Василя Симоненка.

1. Синівська розмова з Батьківщиною у поезії «Україно, п'ю твої зіниці...» (Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері- України. Ліричний герой ніби хоче зупинитися на мить, щоб перевести дух, подивитися у материнські очі, схилити перед нею голову, вшанувати: