Історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» Пантелеймон Куліш творив тоді, як Шевченко писав вірші «Три літа», а Микола Костомаров ґрунтовне дослідження з історії України «Богдан Хмельницький». Куліш писав текст водночас російською і українською мовами. Окреме видання з’явилося аж 1857 року. Серед перших читачів роману був Тарас Шевченко. «Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» Куліша, і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал»,- писав він, повертаючись із заслання. Безперечно, роман Куліша був значною подією.

Відомо, що джерелом «Чорної ради», як і низки віршів «Три літа», як і монографії «Богдан Хмельницький», є козацькі літописи XVII-XVIII століть. Зокрема Кулішів роман на одній із найвидатніших історико-літе-ратурних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII століття - на «Літописі Самовидця», про що й сам Куліш признається в епілозі.

При вивченнi української лiтератури ХIХ ст. обов’язково слiд звертатися до першого українського iсторичного роману П. Кулiша “Чорна рада”. Це глибокий багатопроблемний твiр. Серед поставлених питань чiльне мiсце займає проблема героїзму, душевної чистоти i духовної ницостi у важкi для країни часи.

Одна з драматичних сторiнок України, художньо розкрита П. Кулiшем, - це надзвичайно гостра явна i таємна боротьба за владу, боротьба за гетьманування пiсля смертi Б. Хмельницького. Рiзнi соцiальнi прошарки висунули своїх лiдерiв: Павла Тетерю, Якима Сомка та Iвана Брюховецького. Переможцем вийшов Брюховецький, який невдовзi стратив своїх полiтичних суперникiв.

У «Вавілонському полоні» Елеазар карався за те, що співав на майданах Вавілонських. У «Кассандрі» Леся Українка засудила Гелена За його гнучкий фрігійський розум, який знаходив правдоподібне «обгрунтування» обману, а заодно й служіння ворогові. Степан у «Боярині» зробив непоправний злочин, коли, поправши власну гідність, пішов служити цареві, тим самим фактично допомагаючи йому гнобити поневолений народ. Поетеса засудила сліпу зненависть Раба-єврея («В дому роботи, в країні неволі») за те, що він поширив її на брата по тяжкій праці. Нарешті, в «Оргії» вона руба поставила питання про служіння митця рідному народові. Відкинувши всі хитромудрі вмотивування зради, породжені спритним розумом ново-часних геленів в подобі Федона й Хілона, вона поставила їх на одну ногу з Юдою й прикладом Антея порадила - краще повістесь (як це, за легендою, й зробив Юда), аніж маєте паскудити світ, соромити свою поневолену країну. Всяке запроданство таланту панам-завойовникам (все одно - будуть вони цезарськими сатрапами чи вельможними меценатами) рівноцінне зраді свого народу. Гостро й нещадно викривши брак громадського сумління перед народом і перетворення мистецтва на крам, який продається й купується, Леся Українка гендлярам мистецтвом Федону й Хілону, а з ними й Нерісі, протиставила вірних синів і дочок свого народу - Антея й Евфрозіну.

Філософські роздуми Лесі Українки над роль мистецтва, літератури були викликані теорією і практикою боротьби народних мас проти соціального і національного гноблення. Мистецтво, література повинні втілити в образній формі революційну енергію народу - єдиного творця матеріальних і духовних цінностей, творця історії. Мистецтво може бути великим лише тоді, коли воно відтворює народні діяння, прагнення до вільного і красивого життя. Цій філософії мистецтва Леся Українка присвятила багато натхненних сторінок своїх творів, і з часом це питання все більше займало її думку. Проблеми мистецтва поетеса підносить і в циклі «Весна в Єгипті», і в поезії 1911 року «На роковини», і в драматичній поемі «Оргія», і в «Триптиху», написаному на честь 40-річчя літературної, наукової та громадської діяльності Івана Франка.

Життя Лесі Українки було віддане служінню ідеї революційної боротьби проти експлуататорського ладу, боротьбі за побудову нового світу. На її очах зростала й міцніла нездоланна сила робітничого класу, який все більше усвідомлював свою історичну вагу і своє призначення. Керований партією нового типу, робітничий клас збагачувався марксистським розумінням життя і відкрито заявляв про своє право па вільну творчу працю, про свій обов’язок очолити й повести за собою трудящі маси на рішучий штурм самодержавства й капіталізму в ім’я здійснення заповітної мрії людства.

Героєм багатьох творів Лесі Українки, зокрема драматичних, став борець проти всілякого, в тому числі й насамперед духовного, поневолення. Боротьба проти рабства думки, як першочергове завдання письменника, що своєю творчістю активно допомагає створенню «суспільства свідомих осіб», стає у центрі більшості її драм. В ряді творів Лесі Українки бунтарем, борцем її герой стає не зразу. В перший момент навіть здається, що несхожість у поглядах героя з його ідейним супротивником незначна, що вони подібні між собою. Та далі ця несхожість у погля- н дах, яка постає після першої ж зустрічі персонажів, розвиває суперечності доти, доки суперники не визначаться як непримиренні носії протилежних, одна одну заперечуючих ідей.

Леся Українка ставила питання про розвиток народного ідеалу, а з ним і про збільшення вимог до справді народного письменника. Ясна річ, що у цьому контексті народність письменника визначалася як знання життя народних мас, уміння писати про них ясною і зрозумілою мовою, власне те, що Франц Мерінг відзначив у творчості Анценгрубера словами Шіллера: «Навіть найбільш піднесену філософію життя такий поет звів би до простого природного почуття; силі уяви він передав би всі результати мно-готрудного наукового дослідження, і таємницям мислителя він дав би в легко сприинятних образах розгадку, доступну навіть дитячому розуму»

Роки перебування в Богуславі та Хохітві й часті поїздки до Києва знову зближують письменницю з українським народним життям і культурним середовищем. Попри всі намагання зберегти інкогніто адреса її стає все-таки відомою не лише київським літераторам, а й Франку, який жив у закордонному Львові. «Видати» її міг давній київський приятель, завзятий колекціонер і шанувальник Шевченка Ф. Дейкун, з родиною якого Марко Вовчок була у дружніх стосунках.

Поновлюється і листування з видавцями. Незадоволена тим, що її місцеперебування стає відоме навіть Горбуно-ву-Посадову, керівникові заснованого Толстим московського видавництва «Посредник», вона просить його звертатися до її «уповноваженого», папа Лобача в містечку Богуславі, Київської губернії, бо сама вона «надовго виїжджає за кордон». Однак письменниця охоче дозволяє «Посреднику» безоплатно видання .для народу чотирьох оповідань - «Павло Чориокрьщ», «Два сьша», «Горнила» та «Одарка».

До Олександровського, яв- і до Саратова, ва Михайлом Дем’яновичем потяглися дрібні службовці ;і Гинуславської удільної контори. Приїхав працювати і Степан Ращенко, якого письменниця пам’ятала в Хохітві ще хлопчиком, тоді вона подарувала йому цілий пакунок книг. При першій зустрічі І’аіцепкові впало в око, як сильно змінилася письменниця за останні десять - дванадцять років, перетворившись із моложавої жінки в малорухливу, неповоротку старуху.