В. Винниченко - автор першого українського
науково-фантастичного утопічного роману
Один із найталановитіших українських прозаїків і драматургів - Володимир Винниченко. Він - не тільки провідний діяч українського літературного і національно-визвольного руху, а ще й відомий політик.
Першим в літературі 20-х років XX ст. створив соціально-утопічний і фантастичний роман з елементами пригодницького і детективного жанру. Цьому твору не бракує вад і хиб, але він став новим і оригінальним явищем світової літератури. У "Сонячній машині" автор порушує суспільно-політичні, філософські, морально-етичні проблеми; уміло поєднує проблеми особи і колективу, класової боротьби, соціальних груп "прекрасної будущини", моралі і біологічних інстинктів. Новаторство письменника знаходить своє втілення в незвичайних поворотах людського характеру, думок і вчинків героїв, у сюжеті, що постійно інтригує читача, тримає в стані високої емоційної напруги, естетичної втіхи. Цей твір В. Винниченко присвятив своїй сонячній Україні.

Володимир Винниченко – виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Його твори уже на початку XX ст. перекладали багатьма мовами. У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації.

Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила” (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї ("Краса і сила”, "Заручини”, "Голота” та ін.), була сувора реалістичність – аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивідуалізації персонажів.

Мабуть, не вимолила мати долі своєму синові, не змогла захистити свою розумну дитину від жорстокої дійсності. А може, це доля сама його вибрала, щоб повести на жертовний вогонь за страждання народу, за приниження, зневагу? І юнак сміливо став на цю стезю, бо інакше він не зміг би жити. Життєва доля Павла Грабовського — це типова доля тих сотень і тисяч борців за свободу, яких переслідував і гноїв у тюрмах царський уряд, а творчість його — приклад служіння трудовому народові. Висланий у 1888 році на п'ять років до Сибіру, поет більше ніколи не повернувся до рідного краю, його ж поезії стали маніфестом життя таких, як він. Позбавлений сім'ї, рідної України, поет свою музу присвячує борцям за долю народу. Поет у літературі бачить дійовий засіб виховання у народу духу революційної свідомості і протесту. Увагу письменника привертають не мальовничі краєвиди, не власні інтимні переживання, а "люд без житнього шматка".

Представники "мистецтва для мистецтва" оспівували природу без зв'язку із життям людини-трудівника. Таке оспівування природи з "холодною байдужістю її" Грабовський рішуче засудив усією своєю творчістю, зокрема віршем "Я не співець чудовної природи".
Питання про призначення поета, про його роль у суспільно-політич ному житті завжди глибоко хвилювало письменника. Тому не дивно, що він часто звертається до цієї теми, показує, кому митець повинен віддати весь свій поетичний талант:
З ума не йдуть знедолені народи, -
Їм я віддав усі чуття мої.

Павло Грабовський увійшов у нашу свідомість передусім як страдник, політичний засланець, чиє коротке життя було повністю віддане боротьбі за волю і щастя народу. Вражає сама його біографія: 20 років заслання — все свідоме життя!

Перебуваючи в Сибіру, далеко від України, він не забув ні Батьківщини, ні рідної мови.

У творах П. Грабовського багато сумних картин, багато туги й болю — адже життя його було трагічним. Та разом з безрадісними мотивами є також ноти надії і віри в краще життя, в перемогу добра і щастя. Вірш "Не раз ми ходили в дорогу" — це розповідь про тяжкий шлях, яким ідуть шукачі "правдивої цілі". Але ж вони чітко усвідомлюють, куди "бредуть", головне, вірять у щасливий кінець:

Історія української літератури XIX століття дуже точно відбиває становище українського народу — безправне, підневільне і, звичайно, безрадісне. Можливо, тому так багато серед письменницьких біографій сумних, навіть трагічних. Життя П. Грабовського — одна з них. Доля відпустила йому 38 років, з яких 20 пройшло на засланні. З юності й до смерті український поет страждав на чужині, далеко від Батьківщини.

Свій життєвий шлях Грабовський обрав сам. Студент Харківської духовної семінарії відчув потребу серця "піти на муки за народ". Це бажання привело юнака до народників, за що його було виключено з семінарії, а згодом і засуджено. П'ять років сибірського заслання розтягнулися на 20. Мужність, принциповість, неможливість змовчати, зустрівшись із несправедливістю, — ось що було причиною все нових і нових вироків, які віддалили повернення на Батьківщину.

Місце П. А. Грабовського в українській літературі особливе. Поет, який більшу частину життя провів на засланні або в тюрмі під наглядом поліції, не тільки не зневірився, не впав у розпач, ні, він створив цілий ряд чудових поезій, які могли б прикрасити найбагатшу літературу світу.

Про що і як писати? Це питання постає рано чи пізно перед кожним, хто береться за цю нелегку працю.

Грабовський дав чітку відповідь на це питання і своїми творами, і своїми статтями.

В 1896 р. він написав статтю "Дещо про творчість поетичну", де стверджує, що мистецтво не може бути іграшкою, "мистецтвом для мистецтва". Ні, воно має служити народу. Поет має бути борцем, провісником високих ідеалів, слугою народу.

Майже два десятиріччя минуло з того часу, як сталося те, чого ми й досі не можемо усвідомити до кінця. Страшна трагедія відбулася у чарівному поліському краї на північ від Києва, там, де спорудили Чорнобильську атомну електростанцію, найбільшу, наймогутнішу в світі. Але вибухнув "мирний атом", розніс смертоносну радіоактивну хмару по всій планеті Ця страшна трагедія знайшла

широке відображення в творах української літератури, зокрема у поемі Івана Драча "Чорнобильська мадонна".Поема Івана Драча — це багатоплановий твір, у ньому відображується вселенський характер трагедії, що торкнулася всього людства. У Поемі поет ставить питання про моральний бік усього, що скоїлося, про ціну, наслідки трагедії, реальне усвідомлення яких дає йому право засуджувати винуватців трагедії.

Мені привиділось затемнення Землі:

Водневих бомб чорнолетучі зграї,

І людство, скорчене у попелястій млі,

І хмари, як папір, горять у небокраї.

М. Вінграновський