Тичина - найвеличніший український поет 1920-х. Поряд із Франком. Бажаном і Гончаром висувався на Нобелівську премію. На думку відомого вченого Дмитра Степовика, у психіці Тичини переважає протистояння двох основних потуг: ролей поетичного діяча й самітника. Така людина усвідомлює, що живе неправильно, але змінити нічого не може. Тичина - доглибинно роздвоєний тип. Він говорить протилежне не тому, що пристосовується, а тому, що інакше не може.

Велика Вітчизняна війна була страшною трагедією для багатьох народів Європи. Не було людини, якої б вона так чи інакше не торкнулася. Особливо це стосується радянських республік, які прийняли основний удар фашистів на себе. Хоч, судячи з назви, твір поеми П. Тичини "Похорон друга" стосується лише близької до поета людини, але насправді це реквієм усім тим, хто віддав своє життя за Батьківщину.

Ліричний герой, почувши похоронний оркестр, згадав про свого друга Ярослава, що недавно загинув біля Харкова, врятувавши при цьому багатьох людей від розстрілу. І хоч він добре знав, що Ярослава хоронять далеко звідси, але він поспішає до похоронної процесії, мабуть, підсвідомо прагнучи та сподіваючись побачити свого друга.

Збірка "Сонячні кларнети” (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії.

Світ "Сонячних кларнетів” сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети – це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння”.

Народився в с. Пісках на Чернігівщині у родині сільського дяка. Навчався в бурсі, Чернігівській духовній семінарії, Київському комерційному інституті. Захоплювався малюванням, музикою, співав у церковному хорі. Працював статистиком у Чернігівському земстві, помічником хормейстера в театрі М. Садовського (м. Київ), у харківському журналі «Червоний шлях», був директором Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Міністром освіти (з 1943 по 1948 рік). Поет, автор багатьох збірок, серед яких найбільш якісними вважають «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України». Також писав твори для дітей, робив переклади з інших мов.

Для ранньої лірики Павла Тичини характерні музичність, ліризм, емоційність. У віршах поета звучать частіше запитання, ніж відповіді: Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани, Коли гай зелений цілують-милують? Автор проймається задумою зірок, трави, дерев, струмочка, бо для нього вони - неначе живі істоти. І в кожної є своя душа. Вражають і порівняння, які використовує поет. Він знаходить такі слова, які зачіпають душу читача.

Григір Тютюнник присвятив свою новелу «Три зозулі з поклоном» не людині, а найвищому людському почуттю — любові, яка, не стукаючи, без дозволу вхо­дить у серце і залишається там назавжди. Вона прагне зігріти душу, подарувати щастя, та, не знаходячи місця в серці, мучить людину. Закохана людина повністю розчиняється у своєму великому почутті, адже справжня любов нічого не вимагає.

Головна героїня новели — проста жінка Марфа. Усе життя вона кохає чужого чоловіка; в селі знають про її почуття, адже бачать, як жінка чекає листа, якого адресовано не їй. «Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала». Дочекавшись, Марфа просить дати їй ту вісточку, тремтячи­ми руками пригортає лист до грудей, цілує зворотну адресу. Її губи весь час вору­шаться, але з уст не злітає жодне слово, а рясні сльозй шастя не здатен висушити і вітер-суховій. Сусіди знають про її кохання, але навіть найбільші скептики, циніки, пліткарі схиляють голови перед силою такого почуття.

1. Хто такий Григір Тютюнник?

У передмові до двотомника Григора Тютюнника Олесь Гончар писав: «Блис­кучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тю­тюнник». Статтю про нього було названо «Живописець правди».

2. Що відомо про його біографію?

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року у селі Шилівка на Полтавщині у родині селянина, що був репресований. Отож ріс він без батька, а коли мати вийшла заміж, то жив із дядьком Филимоном на Донбасі. П'ять класів закінчив на станції Щотове Луганської області. Вчився російською мовою. А після війни знову прийшов до матері й закінчив Зіньківське ремісниче училище на Полтавщині, бо там одягали і давали по сімсот грамів хліба на день. Так і врятувався з матір'ю від голоду. Після училища працював у Харкові слюсарем на заводі імені Малишева, але, захворівши на туберкульоз, повернувся додому, за шо й був відправлений у колонію на чотири місяці. Потім жив із дядьком на Донбасі, звідти пішов служити у морфлот. З 1957 до 1962 р. навчався на філологічному факультеті Харківського університету.

Народився в с. Шилівці Зіньківського району на Полтавщині. Його батька було репресовано у 1937 році. Деякий час жив у дядька на Донбасі. Закінчив Зіньківське реальне училище. Працював робітником на харківському заводі ім. Малишева, у колгоспі, служив моряком на Далекому Сході. Навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Учителював на Донбасі (викладав російську мову та літературу), згодом переїхав до Києва, працював у редакціях та видавництвах. На становлення Тютюнника як письменника вплинув старший брат Григорій (прозаїк, автор відомого роману «Вир»). Григір Тютюнник - автор збірок прози «Завязь», «Деревій», «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка», повістей «Климко», «Облога», «Вогникдалеко в степу» та інших. Лауреат Літературної премії імені Лесі Українки, Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

Повість Гр. Тютюнника «Климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Климко, головний герой твору, йде за багато кілометрів про сіль, шоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом. Він іде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ше, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся милосердю.