Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки "В житах"
Тривожним, важким і повним нерозв'язних протиріч - саме таким постає перед нами час революційних та пореволюційних подій в Україні XXстоліття із творів визначних майстрів слова, діяльність яких припала на 20-30-і роки. Новели Г. Косинки про ту бурхливу добу посідають одне з чільних місць серед правдивих історій про людину і час, написаних безпосередніми свідками, учасникам тих подій.

Ім'я Григорія Косинки належить до імен митців так званого "розстріляного відродження", чий талант розквітнув у 20-х роках XX століття, але йому не довелося розвиватися, оскільки він був придушений радянською тоталітарною системою. Г. Косинку було заарештовано й розстріляно як "ворога народу" у 1934 році. Не стало одного, без перебільшення, з найкращих новелістів свого часу. Саме його Василь Стефаник назвав "своїм сином з Дівич-гори", саме він був гідним продовжувачем традицій класичної української літератури, які зумів вдало поєднати з модерними спрямуваннями.

Справжнє прізвище - Стрілець. Народився в с. Щербанівка Обухів-ського району Київської області в родині бідних селян. З 14 років переїхав жити до Києва. Рано почав працювати: чистильником взуття, канцеляристом. Закінчив вечірні гімназійні курси. Брав участь у громадянській війні. Протягом 1919-1922 рр. навчався в Київському інституті народної освіти. Був членом літературного угруповання «Ланка»-МАРС. Був репресований і розстріляний. Прозаїк. Автор новел та оповідань, написаних в імпресіоністичній манері (увійшли у збірку «На золотих богів»). Тема багатьох творів - показ ситуації, що склалася в Україні після перемоги більшовиків, драми людей, які повірили новій владі, а потім розчарувалися в ній. Ім’я Григорія Косинки належить до імен митців так званого «розстріляного відродження», чий талант розквітнув у 20-х роках XX століття, але йому не довелося розвиватися, оскільки він був придушений радянською тоталітарною системою.

Григорій Косинка (Григорій Михайлович Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівці Обухінського району на Київщині в селянській родині. Нужденне життя рано привчало селянських дітей ставати до роботи, бути помічниками старших. Пішов на заробітки й малий Григорій. Спочатку працював у панській економії, на чужих ланах, а потім – на цукроварні. Сім’я жила бідно. Мати наймитувала, бо не мали власної землі. Батько щоліта мандрував на заробітки аж у херсонські степи, а пізньої осені наймався на цукроварню. У 1908 році постійні нестатки погнали сім’ю шукати кращої долі. Кілька місяців поневірялась родина поміж Амуром та Байкалом, а потім повернула додому, так і не знайшовши свого щастя на чужині. Батько знову пішов на цукроварню, а син – поденщиком до панської економії.

I. «Сліпе село лютує, а Україна кров'ю харка...» (Ці рядки з оповідання «Фавст»

виражають суть одвічного «гордіївого вузла» в контексті філософії буття українського народу. Село України справді «лютувало» в роки громадянської війни, але нерідко залишалося «сліпим», бо не мало чітких соціальних орієнтирів і до того ж ставало на бій стихійно, в дусі партизанщини. Як наслідок — утворення в багатьох селах так званих «своїх» республік, які по черзі були потоплені в крові. Скажімо, фінал трагедії оповідання «Фавст» і закономірний, і художньо вмотивований: герой гине в більшовицьких «секретках», а письменник бачить у цій загибелі не випадок, а типові обставини, в які потрапив соціально і національно поневолений народ.)

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться -

У мене жодних претензій нема до

Долі - моєї обраниці.

Ліна Костенко

Поетесу називають "королевою української поезії XX століття". Уже перша збірка "Проміння землі" (1957) засвідчила про неабиякий талант письменниці. У доробку поетеси поетичні збірки "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961), "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нев'янучих скульптур" (1987), "Вибране" (1989), драматичні поеми "Сніг у Флоренції", "Дума про трьох братів неазовських", поема-балада "Скіфська одіссея", роман у віршах "Берестечко". За роман у віршах "Маруся Чурай" Ліні Костенко присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка, аза книгу "Інкрустації" (1994), яка вийшла друком за кордоном італійською мовою, - Міжнародну премію Франческо Петрарки. Нагороджена також іншими міжнародними преміями: фундації Антоновичів та імені Олени Теліги. її вірші перекладені багатьма мовами світу.

Це — голос наш.

Це — пісня.

Це — душа!

Ліна Василівна Костенко — геніальна поетеса сучасності. "Спартанкою Києва" ввійшла вона в літературу XX сторіччя й одразу стала улюбленою авторкою багатьох українців, тому що була і є принциповою, відвертою, часто різкою, але завжди щирою та правдивою у своїх творах.

Немає поетів, які б не писали про кохання. І це не дивно. Бо серед людських почуттів воно займає чільне місце і, як кажуть, є мірилом людської душі. Кохання окрилює людину, робить її шляхетною, підносить до духовних висот навіть тоді, коли приносить страждання, розчарування, біль. Почуття любові прагне висловлення і тому дає поштовх до творчості. Ось чому так багато написано про кохання. Кожен поет по-своєму оспівує це найпрекрасніше почуття, яке здатне розвивати людяне в людині. Ось чому, на мою думку, тема кохання є наскрізною у творчості Ліни Костенко. її інтимна поезія є класикою української любовної лірики. Ці поезії своєрідні, красиві своєю викінченістю, мистецьким виконанням, мають свої джерела краси. Тому вражає кожен Лінин вірш, кожна її фраза.