Учнівський твір по трагедії У. Шекспіра “Гамлет”. На початку XVII століття відбулося зіткнення старого світла, у якому панували феодальна темрява й жорстокість, і нового світла, яким керують пагубні пристрасті й сила золота. Спостерігаючи за зіткненням двох Зоя, гуманісти того часу поступово зневірялися в добро, справедливість і дружбу. Англійський драматург У. Шекспір присвятив трагедію “Гамлет” саме цій зміні епох. Головний герой трагедії - принц Датський Гамлет, типовий інтелігент-гуманіст епохи Відродження. Він щиро вірить у людину. Гамлет - студент одного з найвідоміших університетів, він оточений друзями й наповнений любов’ю до життя. Він ще не знає, що його подання про світ, при першому ж зіткненні з реальністю, розсіються як дим. Гамлетові прийде відчути всі сумніви, властиві людині взагалі, і два суперечливих почуття опановують його душею. Гамлет вертається після несподіваної смерті батька-короля. Принц довідається, що його мати, королева Гертруда, зненацька швидко вийшла заміж за нікчемного й хитрого Клавдія, що і отруїв короля. Таким учинком королева Гертруда збезчестила не тільки чоловіка, але й сина. Гамлет заприсяг помститися за смерть батька й із цього моменту спрага мести посідає перше місце в його житті.

Шкільний твір По трагедії “Фауст” И. В. Ґете. Іоганн Вольфганг Ґете є основоположником німецької літератури нової епохи. Ця багатогранна, обдарована людина залишила після себе помітний слід і в літературі, і в науці. Творчість Ґете є точним відображенням найважливіших тенденцій і протиріч сучасності тієї епохи. Трагедія “Фауст” стала твором Ґете, у якому автор ділиться своїми думками про загальнолюдські цінності, про сенс життя, в основі яких лежить невтомна діяльність заради людини, навіть якщо ця діяльність несе в собі трагічні помилки. Починається трагедія “Фауст” “Прологом на небі”, де відбулася бесіда Бога й Мефістофеля, що більше нагадує філософську дискусію. У розмові вперше звучить ім’я Фауст, який Бог приводить у приклад як свого вірного раба. Мефістофелю вдається переконати Бога провести експеримент, обіцяючи змусити Фауста плазувати й “жерти… порох із черевика”. Бог у даній суперечці є носієм оптимістичного погляду на людину, а Мефістофель поводиться як закоренілий скептик, що не вірить у людську порядність і розсудливість. Мефістофель відправляється на землю. І починається грандіозна по масштабі боротьба добра й зла, великого й незначного.

Якось Фрідріх Шиллер сказав, що знає, як уберегти людей від падіння. Для цього потрібно закрити своє серце для слабості. Глибина даного виречення стає більше прозорої, якщо вдивлятися в образ німецького поета-романтика Фрідріха Шиллера. Він був відомим гуманістом, багато думав над змістом людського життя. Сучасники Шиллера повністю втратили щирість і відкритість у відносинах із ближніми й жили вже не по вірі, а з розрахунку, бачачи в людях не друзів, а майже ворогів. Шиллер був проти розквіту такого кричущого індивідуалізму й невір’я. Драма “Розбійники” - це перший драматичний добуток Шиллера. Юному генієві вдалося створити дуже цікаву п’єсу, що і сьогодні актуальна. У драмі показане протистояння синів графа Мора - Франка й Карла, які є носіями двох діаметрально протилежних світів. Карл - втілення романтичного погляду на життя. Він ненавидить злиденність навколишнього життя й з відразою й презирством ставиться до лицемірів, які лестять могутнім володарям, одночасно пригноблюючи бідних людей. Карл не бажає жити за законами, які використають у своїх інтересах ошуканці й лиходії. Карл Мор говорить так: “Закон змушує плазувати те, що повинне літати орлом”. Але в глибині душі юнак залишається доброю й чистою людиною.

Шкільний твір По романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Людство віддавна вирішує питання про сумісність духовної краси й фізичної досконалості. Ближче всіх у цьому питанні підійшли до рішення стародавні греки. Але згодом про фізичну досконалість якось забули - наступало середньовіччя. Роман Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері” розповідає про Париж в епоху середньовіччя. Із властивими йому енциклопедичними знаннями й ухилом до риторики Гюго створює кілька цікавих характерів, кожному з яких можна присвятити цілі томи досліджень. Один з головних героїв роману - Квазімодо, дзвонар Собору Паризької Богоматері. У перекладі з латинського “Квазімодо” означає “начебто”. І дійсно, дзвонар нагадує одну зі скульптурних химер, які дотепер прикрашають фронтон собору Натре - Дам де Парі, з величезної, покритої рудої щетиною головою, горбом між плечима й страшно кривими ногами. Завдяки своєму каліцтву Квазімодо став навіть “татом блазнів” під час народних веселощів.

Учнівський твір По романі Стендаля “Червоне й чорне”.

Ах, яка доля різнотонна! Чи то червона? Чи то чорна? Він у долі своєї не покається, Він у ній навіть не зможе покаятися Він зуміє встигнути небагато: Обірветься життя дорога Червоною загравою на гільйотині…. Боже! Дай хоч любові відтепер! Морозний зимовий ранок. Білий сніг. Ах, якщо б він не станув до Нового року! Адже на Новий рік завжди чекаєш чуда, нехай самого маленького! Сніг під Новий рік у нас -це теж чудо! Але я розумію, що Новий рік наступить, навіть якщо снігу не буде, тому спрямовуюся на ринок за новорічними покупками. І скоріше по звичці, чим із цікавості, я зупиняюся в книжкових рядів. І чого тут тільки немає! На різний смак, на різні кольори: від всіх і вся Анжеліки до кримінальних одкровень убивць і злодіїв! До свого нещастя, я привертаю увагу продавця, і він із чіпкістю піраньї починає мене “поїдати”:

У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль ішов від просвітителів. Він завжди прагнув до точності й правдивості відбиття життя у своїх добутках. Перший великий роман Стендаля, “Червоне і чорне”, вийшов в 1830 році, у рік Липневої революції. Уже його назва говорить про глибокий соціальний зміст роману, про зіткнення двох сил - революції й реакції. Епіграфом до роману Стендаль взяв слова Дантона: “Правда, сувора правда!”, і, випливаючи йому, письменник в основу сюжету поклав щиру подію. Назва роману підкреслює й основні риси в характері Жюльена Сореля - головного героя добутку. Оточений ворожими йому людьми, він кидає виклик долі. Відстоюючи права своєї особистості, він змушений мобілізувати всі засоби на боротьбу з навколишнім його миром. Жюльена Сорель - виходець із селянського середовища. Це визначає соціальне звучання роману.

Шкільний твір По повісті О. Бальзака “Гобсек”.

Образ скупаря й накопичувача не новий у світовій літературі. Схожий тип зображений у драмі - “Венеціанський купець” В. Шекспіра й у комедії “Скупий” Ж. Б. Мольєра. До створення образа Гобсека автора привели спостереження над життям буржуазного суспільства, окремі моменти повести автобіографічні. Герой Бальзака вчиться на факультеті права в Сорбонне й працює клерком у конторі стряпчого, де довідається багато чого із практики грошових відносин. У своїй повісті Бальзак зіштовхує дві філософські точки зору, два погляди на життя: Гобсека й Дервиля. От точка зору Гобсека: “Із всіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб коштувало людині гнатися за ним. Це… золото. Щоб здійснювати наші примхи, але час, потрібні матеріальні можливості й зусилля. У золоті все втримується в зародку, і всі воно дає в дійсності”. По-іншому мислить Дервиль: “Так невже все зводиться до грошей?” І в його словах: “Життя й люди вселяли мені в цю хвилину жах” ми почуваємо, що Дервиль не приймає філософію Гобсека.

Шкільний твір По повістях О. Бальзака “Гобсек” і “Євгенія Гранді”.

Створюючи “Людську комедію”, Бальзак поставив перед собою завдання, ще невідому тоді літературі. Він прагнув до правдивості й нещадного показу сучасної йому Франції, показу реального, дійсного життя його сучасників. Однієї з багатьох тем, що звучать у його добутках, є тема згубної влади грошей над людьми, поступової деградації душі під впливом золота. Це особливо яскраво відбито у двох відомих творах Бальзака - “Гобсек” і “Євгенія Гранді”. Твору Бальзака не втратили своєї популярності й у наш час. Вони популярні й серед молодих читачів, і серед людей старшого віку, що черпають у його добутках мистецтво розуміння людської душі, що прагнуть розібратися в історичних подіях. І для цих людей книги Бальзака - теперішня комора життєвого досвіду.

Бовари - це я сам.

М. Флобер

Кращим хоронителем традицій критичного реалізму другої половини XIX століття у французькій літературі є Гюстав Флобер, у творчості якого простежується повна відсутність яких-небудь ілюзій про життя, нетерпиме відношення до всіляких спроб накинути романтичний покрив на жорстоку правду дійсності. Творчість Флобера досягає своєї вершини в 50-60-і роки. Це був час Другої імперії, всю мерзенність якої й викрив Флобер у своїх кращих добутках: “Лексикон”, “Мадам Бовари”, “Виховання почуттів”.