Твір за романом Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівєра». Свіфт прожив довге і насичене подіями життя. З великою пошаною і любов’ю ставився до нього простий ірландський люд, який справедливо вважаз Свіфта своїм вірним і захисником. Спілкування з бідними селянами та ремісни-і ками, захист їхніх інтересів дозволили письменникові зро-ї зуміти, що народ - творець історії. У своєму романі «Мандри Гуллівєра» автор сатирично зобразив життя, що його; оточувало, і в алегоричній формі розповів про сучасну йому\ Англію. Письменник показує, якими насправді є король, парламент, оточення короля, мораль і звичаї представників) англійської еліти. Сучасники Свіфта в описанні письменни-І ком країни Ліліпутії і порядків, які панували в ній, побачи- ли безліч натяків на події Англії XVIII століття. Так, війна між Ліліпутією і Блефуску нагадувала відносини між Анг4 лією і Францією, ліліпутський імператор - короля Георга І і казначей Флімнап - прем’єр-міністра Роберта Уолпола тощо.

“Фаустівська культура”, “фаустівська душа” - ключові поняття концепції О. Шпенглера (”Занепад Європи”, 1918), у яких розгортається авторська міфологема сучасної культури і душі західної людини. В основі цієї міфологеми - реальний культурний та художній феномен доктора Фауста Й. В.Ґете, що філософськи й психологічно передбачив майбутнє Західної Європи. Ґете відкриває безкінечну перспективу фаустівської душі у “Вічній Жіночності”, - Шпенглер, який відмовився від фінального “містичного хору”, бачить у ній симптоми необоротного виснаження духовної та творчої сили людства. Ґетевський пафос ствердження і примирення у фіналі, вознесіння “безсмертної сутності Фауста” обертаються дійсно мефістофельським запереченням - “сходженням нігілізму”, що, за Шпенглером, визначає сутність фаустівської душі, можливості якої було повністю реалізовано.

Шкільний твір По п’єсі Б. Шоу “Пігмаліон”. Джордж Бернард Шоу - найбільший англійський драматург кінця XIX - початку XX століття. Йому вдалося вивести англійську драму з ідейного й художнього тупика, характерного для 60-70-х років XIX в. Він додав їй соціальну гостроту, проблемний характер і блискучу сатирично-парадоксальну форму. Серед численних п’єс, написаних Б. Шоу між 1905 і 1914 р., виділяється “Пігмаліон” (1913). Ця п’єса обійшла всі провідні театри миру й користується незмінним сценічним успіхом. Назва її нагадує про античний міф, відповідно до якого скульптор Пігмаліон закохався в створену їм статую Галатеї й пожвавив неї своїми благаннями. У версії, запропонованої Шоу, у ролі новоявленої Галатеї виступає лондонська квіткарка Еліза Дуліттл, а ожививши її Пігмаліон - професор фонетики Хіггінс. Гуморист, іраніст, парадоксаліст Шоу демонструє свою віру в безмежні можливості людини. Недорікуватій замазурі Елине з надзвичайною легкістю дається не тільки оволодіння літературною англійською мовою, перед нею відкриваються справжні багатства духовної культури, відбиті в книгах, музиці, і вона жадібно усмоктує їх. Елізу не просто приймають за щиру леді на великосвітському прийомі - розумна, талановита дівчина з народу стає по-справжньому гармонійною особистістю. Щось схоже відбувається й з її батьком, сміттярем Альфредом Дуліттлом - із брудних смітників він з легкістю крокує на кафедру проповідника, тому що дарунок оратора, полеміста даний йому самою природою.

Англійський драматург Бернард Шоу створив п’єсу “Пігмаліон” в 1913 році, згадавши міф про скульптора Пігмаліоне, що, виліпивши статую прекрасної Галатеї, закохався в неї й, за допомогою богині Афродіти, зумів пожвавити неї. У ролі Галатеї ми бачимо лондонську квіткарку Елізу Дуліттл, а ожививши її Пігмаліон - професор фонетики Хіггінс. На сторінках роману з вуличної торговки, за допомогою Хіггінса, Еліза перетворюється в теперішню леді. Минуле життя Елізи проходила на вулиці, у злидарських кварталах. З дитинства дівчина не мала нормальної сім’ї, найближчий її родич - це батько-п’яниця, якого зовсім не цікавить життя дочки: “Немає в мене батьків Вони сказали, що я вже доросла й можу сама прокормитися, і вигнали мене геть”. Але, незважаючи на умови, у яких жила дівчина, вона залишається чесної, щирої, з почуттям власного достоїнства: “Ви великий грубіян, от я вам що скажу. Не захочу, так і не залишуся тут. Не бажаю я, щоб мене били мітлою, так! І зовсім я не просилася в Букингемский палац. А з поліцією я ніколи справи не мала, ніколи! Я не яка-небудь, я…”

Шкільний твір По п’єсі Б. Шоу “Пігмаліон” Спектакль кінчений, і виникає природне запитання: “А при чому отут Пігмаліон?” Бернард Шоу у своїй п’єсі використав давньогрецький міф про скульптора Пігмаліоне. Він створив статую Галатеї - дівчини до того прекрасної, що він закохався в неї й став просити Афродіту пожвавити своє створення. Богиня любові вдихнула життя в Галатею, і Пігмаліон женився на ній. Але, знаючи зміст п’єси, легко зрозуміти, що тільки на сміх Шоу охрестив Хіггінса Пігмаліоном. Генрі Хіггінс не здатний на серйозне почуття, він занадто егоїстичний і по-справжньому відданий тільки своїй науці. Однак сюжет давньогрецького міфу в п’єсі є. Професор фонетики вирішує поставити досвід: чи може дівчина із самих низів суспільства стати теперішньої леді в одязі, манерах і мовленні. Іншими словами, він береться за створення досконалості з “сирого матеріалу” - за працю Пігмаліона. І об’єктом його експерименту стає Еліза Дуліттл.

Ірландець за походженням, англомовний драматург, критик, публіцист, громадський діяч. За 56 років драматургічної діяльності написав 58 п’єс. Шоу здійснив «театральну революцію» у розвитку драми, він підтримав нововведення норвезького письменника Г. Ібсена. Суть новаторства Шоу полягає в тому, що автор примушує глядача мислити і пропонує «Відкритий фінал» (глядач не отримує готового вирішення проблеми, він має сам додумати ситуації, обговорити їх після вистави). Персонажі Шоу мислять нешаблонно, критично, виводять на поверхню фальшиві цінності; автор широко використовує парадокс як засіб привернення уваги глядача. Комедія «Пігмаліон» (1912) - «сентиментальний роман» з парадоксальною подачею, починаючи від назви і закінчуючи ідеями вирішення мовних, соціальних, особистісних проблем.

П’єса «Пігмаліон» - це красива історія, в основі якої - міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п’єси - це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс - це чоловік років п’ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг - років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимсь невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ібсена, і це привело його до реформи англійського театру.

Він обстоює принципово нову структуру драми — проблемну п’єсу-симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору і сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду», — заявляв Шоу.

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його творів — п’єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п’яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і умовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант своєї історії.

Еліза Дулітл — це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. За словами професора Хіґґінса — «пучок гнилої моркви».

На сучасному етапі розвитку викладання української й зарубіжної літератур у школі композиційний аналіз, основи якого були викладені ще М. О. Рибниковою в роботі “З питань композиції” (1924 р.), набуває значного поширення як серед учених-методистів, так і серед учителів-практиків. Уміло використаний, композиційний аналіз дає змогу глибше проникнути в єдність форми й змісту художнього твору, виявити їх взаємовплив і взаємовизначеність. Наслідком цього стає формування в естетичній свідомості школярів повнішого макрообразу твору, що вивчається. Під час опрацювання значних за обсягом і поліфонічних за змістом художніх творів, які важко’ сприймаються учнями як цілісні явища, композиційний аналіз - це, на нашу думку, чи не єдиний засіб пов’язання в естетичній свідомості школярів форми й змісту твору, забезпечення його розуміння як єдиного цілого.