Розглядаючи ситуацію, що склалася у французькій літературі другої половини 20-х років, журнал «Глоб» писав на початку 1827 p.: «Література напередодні свого 18 брюмера, тільки хтозна, де її Бонапарт». Але вже в тому ж 1827 р. французька романтична література отримала свого «Бонапарта», ним став Гюго після публікації знаменитої передмови до драми «Кромвель». Молоді романтики, що об’єдналися в черговий «Сенакль», визнають його своїм ватажком, згадана передмова була сприйнята ними з ентузіазмом, як естетико-літературний маніфест. Головним їхнім завданням на цьому етапі стає завоювання театру, який лишався цитаделлю класицизму. В боротьбі з класицизмом, яка дедалі розгоралася, Гюго виявляє неабиякі організаторські здібності, а ще більше - невичерпну й невгамовну енергію. Саме з цією метою він пише свою першу романтичну драму «Кромвель» на сюжет із англійської історії, який через політичні обставини користувався тоді у Франції великою популярністю.

Гротеск Гюго - це, власне, крайнє загострення контрастів і, отже, найповніше, «загострене» вираження провідного принципу його поетики. Адже поетика Гюго і загалом романтизму - це передусім поетика контрасту, що витікає із суті романтичного світосприймання. Світ для романтиків, і зокрема Гюго, - клубок суперечностей, здебільшого нерозгаданих, протистояння й боротьба антагоністичних сил та першовитоків. Контраст ними розглядався як адекватне художнє вираження цієї всео-хоплюючої істини буття. Відповідно, гротеск для Гюго - найефективніший засіб відображення життя в його істинності, його складній повноті й суперечливій єдності. Не випадково найвидатнішим майстром гротеску, подібним чином витлумаченого, є для Гюго все той же Шекспір: «Гротеск є однією з найвеличніших красот драми. Він вносить у трагедію то сміх, то жах. Він змушує Ромео зустрічатися з аптекарем, Макбета з відьмами, Гамлета з могильником».

До періоду еміграції належить завершення двох найбільших, підсумкових творів Гюго. Це збірка «Споглядання» (1856) в його ліричній поезії і роман «Знедолені» (1862) в прозі. Названа двотомна збірка, величезна за обсягом, увібрала поезії майже за чверть віку. «Двадцять п’ять років життя вміщують ці два томи, - писав Гюго в передмові до збірки, говорячи про себе в третій особі. - Саме життя вклало її в серце поета, куди по краплині збиралося все, що він пережив і вистраждав». І далі Гюго каже, розкриваючи поетичну концепцію збірки: ”Це людське життя, що постає з таємниці народження і завершується таємницею смерті; це свідомість, що йде від проблиску до проблиску, лишаючи позаду юність, кохання, ілюзії, боротьбу, безнадію, і, зрештою, з острахом зупиняється на грані нескінченного».

Крім «Знедолених», у період вигнання Гюго написав ще два романи: «Трудівники моря» (1866) і «Людину, що сміється» (1869). Дія першого з них відбувається на островах Ла-Маншського архіпелагу, де Гюго провів роки вигнання. Враження від життя рибалок цих островів, від картин моря, сповнених могутньої динаміки й мінливої краси, від боротьби людей із стихією лягли в основу цього твору, визначили його колорит і ритм, схожий на дихання морського прибою. Провідною тут виступає інша тема - боротьби людини з стихійною природою, з океаном. Герой цього роману, моряк Жільят, піднімає потоплене судно, виявляючи при цьому незвичайну енергію, силу й наполегливість. Цей образ перегукується з фольклорними образами, героями-богатирями, які зрівнюють гори й перемагають чудовиськ.

Славетний представник французького романтизму, поет, драматург, романiст Вiктор Марi Гюго (1802-1885) написав багато чудових творiв. Сам Гюго стверджував, що людство пройшло три етапи розвитку. Перший - первiсний, коли людина милується величчю Всесвiту. З цим Гюго пов’язує лiрику. Другий етап - античний, коли починається соцiальна iсторiя людства. З цим перiодом Гюго пов’язує епос. Третiй етап - християнська ера. З ним, на думку Гюго, пов’язана драма.

Гюго написав такi твори, як “Собор Паризької Богоматерi”, “Знедоленi”, “Трудiвники моря”, “Людина, яка смiється”, “Дев’яносто третiй рiк” тощо.

Сьогоднішнє життя не балує нас романтикою, чимось піднесеним. Ми задихаємося й нікчемніємо у буденних турботах і, раптом усвідомлюючи це, підводимо очі до неба й немовби підносимося. Але вистачає нас ненадовго: буденщина має властивість затягувати. І все рідше й рідше задивляєшся в блакитну височінь чи на яскраві зірки. І доводиться самого себе струсити, інакше ризикуєш остаточно потонути в побуті й повсякденних турботах. Своєрідним допінгом, який, на мою думку, має освіжаючу дію, є грінівські книги, грінівські образи, коли в суєті суєт відкриваєш «Бегу-щую по волнам», «Блистающий мир», «Пурпурові вітрила» - і потопаєш у них, як у морі, як у сонячному світлі. Перечитаємо «Пурпурові вітрила»…

"Коли фарби життя блякнуть, я беру Гріна. Відкриваю його на будь-якій сторінці, так навесні протирають скло в будинку. Усе стає світлим, яскравим, усе знову таємниче хвилює, як у дитинстві. Грін — один з небагатьох, кого варто мати в похідній аптечці проти ожиріння серця й утоми. З ним можна їхати в Арктику і на цілину, йти на побачення. Він поетичний, він мужній". Так виразив багатотвірну силу впливу Гріна на читача письменник Данило Гранін.

Я зрозумів одну нехитру істину. Вона в тому, щоб робити чудеса своїми руками.

О. Грін

"Казка потрібна не тільки дітям, але й дорослим", — писав Костянтин Паустовський. Саме таку казку склав О. Грін, шукач чудесного, що марить морем і вітрилами, людина, про яку з перших кроків у літературі складалися легенди. Він написав феєрію-казку про те, що щастя — справа власних рук людини, що мрію не треба чекати — їй потрібно сміливо йти назустріч.

І. Романтичний світ мрії у творчості російського письменника О. Гріна. (О. Грін (1880--1932) був письменником могутньої уяви. У своїх книгах він створив світ, зовсім не схожий на все, про що до нього написали російські письменники. Його оповідання нагадують казки. Дія в них відбувається у вигаданих країнах та містах: Зурбагані, Лісі, Гель-Г'ю, Каперні. Ці країни населяють веселі, мужні моряки, мисливці, мандрівники, що прагнуть ризику та боротьби.)