Проблема Одіссея - “ненависний безсмертним богам”, так називає його Еол. Чому ненависний? Можливо, тому що він поставив себе на один рівень з богами? Конфлікт з Посейдоном та його сином Поліфемом - це конфлікт людини з безжальною і жорстокою природною стихією, набагато сильнішою і непередбачуваною, та тупою несправедливою силою і обмеженим, майже не розвиненим розумом. Разом з тим людина весь час намагається довести свою силу, витривалість, першість у оточуючому світі. Вірогідно, основний конфлікт поеми Гомера “Одіссея” можна визначити як протистояння Людини і Природи на шляху пізнання людиною оточуючого світу та усвідомлення свого місця і ролі в світобудові.

Що, повашому, спинило Еврілоха від відвідин дому чарівниці? Спочатку” воїни почули “спів милозвучний” (”ткала вона за верстатом великим”), спів зачаровував, для чоловіків жінка чи богиня, що мала такий чудовий голос, здавалася безпечною. Здебільшого вони звикли приймати виклик жорстокої, грубої войовничої сили (пригадаймо, що нашим мандрівникам випали великі випробування у кровопролитті Троянської війни, у протистоянні морській стихії, у страшного кіклопа Поліфема. Спів і ткання Кіркеї сприймаються як своєрідні тенета, павутиння, яким вона обплутує, як павук, свої жертви, робить їх необачними й безвільними. Наступний крок - чарівниця постає як гостинна господиня. Проте знаки її підступності вже були на виду у подорожніх - це “леви з вовками гірськими злим заворожені зіллям”, на яких звернув увагу лише Еврілох і, “відчувши лукавство, іззаду лишився”.

Давньогрецький поет, автор поем про Троянську війну: «Іліади» та «Одіссеї». Час їх створення відносять до VIII ст. до н. є. Про Гомера існувало багато легенд: що він народився від бога, що був сліпим, що ходив дорогами Греції, співаючи свої поеми і заробляючи собі на прожиток. Декілька міст і островів змагались за право називатися батьківщиною Гомера. Сюжети «Іліади» та «Одіссеї» пов’язані з єдиним міфологічним циклом оповідань про Троянську війну. Події, змальовані в поемах, є досить масштабними: тут беруть участь міфологічні, історичні персонажі. Поему з повним правом відносять до жанру героїчного епосу. Тема честі є своєрідним композиційним прийомом, стрижнем «Іліади» і тісно сплетена з образами основних героїв — Ахілла і Гектора. Образ війни, смерті ніби обрамляє поему, визначає її побудову за принципом кола. «Одіссею» поєднують з «Іліадою» як велика кількість однакових персонажів, так і паралелі окремих тем і сюжетів: мотив смерті, випробування героя, подорож героїв у різних світах, роль жінки в ситуаціях війни і миру.

Одіссей іде до Аїда, щоб дізнатись про свою долю. Доля ж Енея вже визначена. Він тільки має утвердитись у прагненні невідступно слідувати визначеному. Цікаві слова Йосипа Бродського, який писав про Вергілія, що “його спроба пояснити світ була настільки досконалою, що змусила його спуститись до пекла. Описи його дивно переконливі, оскільки вони не зв’язані ні з якою схоластичною доктриною. Безумовно, пророцтво, яке робить батько Енея Анхіс, липове: воно не сягає далі життєвих рамок самого поета. Вергілій просто переспівує відоме минуле у хвалебному ключі. І все ж гордість за майбутнє Риму, яка лунає у голосі старця, не просто гордість поета за діяння Риму. У цих словах відчувається надія язичника, яка, слід визнати, набагато менше сповнена егоцентризму й більш відчутна, ніж сподівання християнина”.

Розмова між Богом і Мефістофелем - це й експозиція, і разом із тим зав’язка дії «Фауста». Про що ж сперечаються ці двоє? Звичайно, про те, наскільки досконалим створено світ і людину. Позиція Мефістофеля очевидна: він із глибоким презирством ставиться до людини, називаючи її «смішним божком землі», який не здатний ні до чого, окрім розваг сумнівного типу. Мефістофель закидає Богові, що той даремно нагородив людину розумом, оскільки вона не здатна скористатися цим даром. Та й сам світ Мефістофель ганьбить, вважаючи його недосконалим, поганим. А щодо людини, то її й бісові жаль:
Нет, что ни говори, а плох наш белый свет!
Бедняга человек! Он жалок так в страданье,
Что мучить бедняка и я не в состояньи.

XVIII століття, що завершилося Великою французькою революцією, розвивалося під знаком сумніву, руйнування, заперечення та жагучої віри в перемогу розуму над марновірствами і забобонами, цивілізації над варварством, гуманізму над тиранією і несправедливістю. Тому історики називають його століттям Просвітництва. Ідеологія просвітителів восторжествувала в епоху, коли валився старий середньовічний уклад життя та формувався новий, буржуазний порядок, прогресивний для того часу. Діячі Просвітництва гаряче захищали ідеї культурного розвитку, самоврядування, волі, відстоювали інтереси народних мас, таврували ярмо феодалізму, відсталість і консерватизм церкви.

Трагедія Гете Фауст займає особливе місце в історії європейської літератури. Вона увібрала в себе художній досвід усіх попередніх епох - античності, середньовіччя, Ренесансу, класицизму - і в той же час стала абсолютно новим досягненням не тільки по відношенню до минулих часів, але і по відношенню до сучасної поетові літературі Просвітництва. Твір Гете позначило собою перехід до нового типу творчості, остаточно сформувався в прогресивній літературі XIX-XX століть. До цього часу яскраво виявилося невідповідність уявлень про людську природу як ідеальної, заданої понад, реальному стану людини в житті і навколишньому середовищу. Таким чином, все суспільство, опинилося перед завданням подолання цієї невідповідності.

«Фауст» - найбільше створення поетичного духу. А. С. Пушкін. Ґете працював над «Фаустом» більше шістдесяти років. Образ великого шукача істини схвилював його ще замолоду й супроводжував йому до кінця життя. Твір Ґете написано у формі трагедії. Правда, воно далеко виходить за межі тих можливостей, які має сцена. Це скоріше диалогизированная епічна поема, найглибша по своєму філософському змісті, всеосяжна по широті відображення життя. У філософії Ґете ідея діалектичної єдності протилежностей є, мабуть, однієї з головних ідей. У боротьбі протиріч створюється гармонія миру, у зіткненні ідей - істина. Поет постійно нагадує нам про це. (У часи Ґете, як відомо, створювалася діалектика Гегеля.) Два герої добутку німецького поета - Фауст і Мефистофель - наочно демонструють це діалектичне споріднення позитивн і негативного почав. Породжений марновірною народною фантазією, образ Мефистофеля у творі Ґете втілює в собі дух заперечення й руйнування. Мефистофель багато руйнує й знищує, але він не може знищити основне - життя.

Образ героя подібний до гетевського і водночас відрізняється від нього. Фауст Граббе - романтик, він заперечує утопічні ідеї колективізму, вважаючи, що тільки думка, політ фантазії здатні принести щастя і задоволення. Головне для нього - прагнення стати надлюдиною: “Для чого бути людиною, якщо ти позбавлений прагнення бути надлюдиною?” Колізія підписання угоди цьому Фаусту не потрібна, він усвідомлює, що його непомірні бажання, презирство до всіх віддаляють його від усього людського, і він запродався дияволу з самого початку. Його кохання до донни Анни - відступ від мети - певною мірою зрада себе. Шукач істини, шанувальник високого розуму, служник духу не має права любити. Донна Анна дістається Дон Жуану а Фауст, знаючи свою долю, сам шукає зустрічі з дияволом. У фіналі він душить Фауста, адже той виявився не гідним участі обранця, його доля - пекельні муки: герой не зміг зробити вибір між Богом і дияволом.

Мефістофель Врубеля - цинік, самовпевнений ділок який ні в що не вірить (сцени розмови з учнем, де ВІ: морально розбещує юнака), злий ошуканець, азартнш гравець у композиції польоту. Образ Фауста на панно благородний, прекрасний, але певною мірою тривіальний у своєму амплуа коханця і звабника дівчини (”Фауст і Мефістофель в саду”). І все я таки він поглиблюється, коли в старому віці герой болісно розмірковує про марність пізнання або прагне до життя і кохання у “Польоті…” чи мудрості вченого, який пізна; життя і людей.