"Buch der Lіeder" справді має всі права іменуватися "Книгою пісень", бо вірші цієї збірки написані у стилі німецької народної пісні. Мабуть тому збірка "Книга пісень" надихала Шуберта, Шумана, Мендельсона, Ліста, Вагнера, Чайковського, Римського-Корсакова...

Справжнього поета можна порівняти з натягнутою струною на скрипці буття. Дотик - і заспіває, заплаче душа поета. А людям залишаються вірші...

Серцевину «Книги пісень» складає цикл «Ліричне інтермеццо», який відзначається найбільшою сюжетно-тематичною єдністю. В ньому послідовно відтворюється вся історія кохання поета від його зародження «в чарівний місяць май» (такий зачин є традиційним в європейській поезії з часів трубадурів та Петрарки) і до її драматичної розв’язки - виходу коханої заміж за іншого й страждань самотнього поета. Через усі поезії циклу чітко проводиться сюжетна лінія розвитку переживань, це ніби своєрідний любовний роман, що складається з ліричних мініатюр.

І за змістом, і за формою окремо стоїть у «Книзі пісень» цикл «Північне море», в якому цілковито домінує тема природи. Навіяний він був поету перебуванням на морському курорті Нордерней влітку 1825 і 1826 pp. Море було сприйняте й пережите ним як втілення віковічних стихій природи, як вихід в макрокосм із тісного й задушливого міщанського світу, котрий все тісніше обступав його в попередньому циклі. Це і є та проблемно-тематична нитка, що пов’язує цей цикл з усією збіркою.

На початку 30-х років, після чергової невдачі з влаштуванням на державну службу, Гейне вирішує виїхати до Франції і здійснює цей намір у травні 1831 р. Виявилося, що Німеччину він залишив назавжди, хоч спершу в його плани це не входило. Слід сказати, що до Франції і французів Гейне ставився з великою симпатією ще з юнацьких років, і в Париж він їхав не без душевного піднесення, посиленого Липневою революцією 1830 р. Переїзд до Парижа відіграв величезну роль у долі поета і глибоко позначився на його творчості, надавши їй значною мірою іншого характеру й спрямування.

Найповніше й найчіткіше концепція «нового еллінства» висловлена Гейне в книзі «Людвіг Берне» (1840), яка є памфлетом на письменника-публіциста й громадсько-політичного діяча, лідера німецької радикальної демократії 30-х років. Передаючи історію свого зближення з Берне, а потім розриву та ворожнечі з ним, Гейне особливу увагу приділив світоглядним моментам, прагнучи показати, що їхній розрив викликаний не якоюсь сваркою, а глибокими світоглядними розбіжностями. Так з’являються в цьому блискуче написаному, хоч і значною мірою несправедливому й злому творі два стилізовані образи: самого Гейне, «елліна», і його антипода, «назареяна» Берне, носіїв «сенсуалістичного» й «спіритуалістичного» світоглядів. До слова, ця антитеза світоглядних систем проходить через всю пізню творчість Гейне, а своє розгорнуте поетичне втілення вона знайшла в його передсмертній поезії «Снилось мені літньої ночі».

У передберезневий період, коли в Німеччині назрівала революція 1848 р., Гейне не тільки захищав «права духу» від політики, а й сам виступав як політичний поет і дав блискучі зразки політичної поезії. Загальне демократичне й революційне піднесення захоплює і його, витісняючи, хоч і не до кінця, притаманний йому скептицизм, навіваючи віру в можливість близького здійснення «священних ідеалів» свободи,, рівності й братерства. Різко критикуючи соціально-політичний радикалізм Берне, сам він у цей період нерідко виступає його глашатаєм. Водночас дедалі більше він переймається соціалістичними ідеями, залишаючись здебільшого на сенсімоністських позиціях. Взимку 1843-1844 pp. він зближується з К. Марксом, який у той час перебував у Парижі. Очевидно, під впливом розмов з Марксом був написаний відомий вірш Гейне «Сілезькі ткачі», в якому звучить ідея пролетаріату як «могильника буржуазії» і визволителя людства від соціального гніту й політичного деспотизму. Але зближення Гейне з Марксом було короткочасним і, всупереч твердженням марксистського літературознавства, значного й тривалого впливу на його творчість воно не мало.

Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Німецький поет і прозаїк Генріх Гейне створив новаторську ліро-філософську прозу «Дорожні картини», що мала великий вплив на світову есеїстику і художньо-документальні жанри.

Перша частина «Дорожніх картин» — «Подорож на Гарц» (1824). «Подорож на Гарц» є розвитком і доповненням «Книги пісень» — книги про почуття і думки.

За змістом «Подорож на Гарц» — дорожні замітки, які змальовують німецьку дійсність середини 20-х років. Написані вони у формі літературно-політичного фейлетону. Опис подорожі і краси німецької природи переплітається з дотепною та їдкою критикою суспільних відносин та порядків у Німеччині.