Жіноча доля, жіноче щастя, жіночі проблеми — ці питання хвилювали багатьох письменників. Зі сторінок художніх творів до нас промовляють пані де Реналь, мадам де Ресто, Ліза Калітіна, Анна Кдрєніна...

Величезна популярність таланта Толстого давно переступила кордони країни. Його знає увесь світ. Недарма Горький писав: «Не знаючи Толстого, Достоєвського, не можна вважати себе знаючим свою країну, не можна вважати себе культурною людиною». У чому причина неминущого інтересу до роману? Що змушує звертатися до нього людей різних націй, віддалених від його героїв і часом, і соціальним середовищем, і іншими проблемами. Ми не втомлюємося повторювати, що рівного в літературі Толстому немає. Чому? Величезний дарунок і художня неповторність дозволили Толстому показати життя цілого народу, цілої нації, цілої країни, ім’я якої - Росія. На сторінках роману оживає історія, встають люди в плоті й крові, з їх помислами, радостями і прикростями, шуканнями й оманами, любов’ю й ненавистю, з перемогами й поразками. Творчі шукання Толстого завжди були пов’язані з життям.

Чи є в світі людина, яка залишилась би байдужою, читаючи роман "Анна Кареніна"? Думаю, що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки. Мова йде про історію країни, бо роман Л. М. Толстого є відбитком цілої епохи російського життя. Тут і мораль світського суспільства, і життя низів, блиск салонів і занепад села. І на цьому фоні - яскрава, неординарна особистість, яка прагне щастя.
Класики минулого не раз зверталися до образу жінки в літературі. Не можна не згадати Катерину з "Грози" і Ларису з "Безприданниці" Островського, Ніну з чехівської "Чайки". Ус і вони боряться за своє щастя і протистоять суспільству. Але образ Анни Кареніної - особливий. Жінка, яка за соціальним становищем стоїть на вищому суспільному щаблі. Здавалось би, чого не вистачало їй? Вона освічена, вродлива, багата, має вагу в світі, нею захоплюються, до її порад прислухаються. Але вона нещасна в подружньому житті, вона самотня у своїй сім'ї. Можливо, що доля Анни Кареніної склалась би по-іншому, якби її сім'я була щасливою.

Спори Базарова і Павла Петровича представляють соціальну сторону конфлікту в романі Тургенєва «Батьки й діти». Тут стикаються не просто різні погляди представників двох поколінь, але і дві принципово різні політичні точки зору. Базаров і Павло Петрович опиняються по різні боки барикад у відповідності з усіма параметрами. Базаров - різночинець, виходець з бідної сім’ї, вимушений самостійно пробивати собі дорогу в житті.

Прихованою сюжетною лінією роману І. С. Тургенєва «Батьки і діти» є криза кріпосного ладу і необхідність його знищення. На фоні цієї лінії і розгортається конфлікт «батьків і дітей». Ідея роману, за визначенням самого автора, - показ «торжества демократизму над аристократією». Представником демократичного табору виступає головний герой роману Євгеній Базаров.

Я нічиїх думок не розділяю - я маю свої І. С. Тургенев «…Ми діємо в силу того, що ми визнаємо корисним. У теперішні часи корисніше за все заперечення - ми заперечуємо». Чиї ж це слова? Кому вони належать? Хто ця людина, котра може так упевнено говорити? Переді мною роман І. С. Тургенєва «Батьки і діти». Цей роман був написаний автором у 1860 році. Створювався він за часів підготовки і проведення селянської реформи, в умовах подальшого загострення боротьби між протидіючими силами російського суспільства, - лібералами і демократами. Роман і головний герой - демократ-різночинець Базаров, за визначенням самого автора, стали «вираженням новітньої нашої сучасності». Роман визначний тим, що викликає бажання подумати, поспорити. Сторінка за сторінкою я знайомлюся з головним героєм роману - Євгенієм Базаровим, із його біографією, з характером, з заняттями, з поглядами. Що ж, Євгеній, ви мені симпатичні. Мені подобається ваша самостійність, завзятість у досягненні мети.

"Любий друже, я вмираю,
Від того, що був я чесним,
Проте рідному краю
Певно буду я відомим".

/ Добролюбов /

Роман Тургенєва "Батьки та діти" побачив світ 1862 року. З того часу продовжує захоплювати читачів своїми художніми якостями, а політичні, філософські та естетичні проблеми, які зрушив письменник на його сторінках, продовжують викликати безсумнівну зацікавленість. Причиною останнього є те, що Тургенєву як великому митцеві вдалося відбити у романі кілька яскравих епізодів ідейної боротьби між основними суспільними силами в Росії кінця 50-х років ХІХ століття.

Мене завжди захоплював надзвичайний світ поезії, що зачаровував своєю таємничістю, загадковістю, хвилював душу, наповнював її коханням до всього: до людини, до природи, до батьківщини… Ще з малих років пам’ятаю улюблені рядки: «Лазур небесна сміється, Нічною обмита грозою, И між гір росисто в’ється Доліна світлою смугою…». Це уривок із чудового вірша Ф.І. Тютчева «Ранок у горах». Не дивно, що саме ці слова великого поета звучать в моїй душі, адже навіть Тургенєв так відгукнувся про творчість Тютчева: «Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії». Перший свій вірш поет написав, коли йому було одинадцять років. З цього часу народився новий геній російської поезії. В творах Тютчева ми відчуваємо його внутрішнє життя, невтомну роботу думки, складне протиборство його почуттів, що хвилювали. По творах Тютчева можна визначити настрій поета: чи то сум, чи то радість - усе розкривають рядки: Особливу увагу звертаєш на зображення природи, що виспівується поетом у всій своїй вроді. Читаючи «Весняну прозу», уявляєш, як «перший грім гуркоче», «гримлять розкати».

Художницька доля поета незвичайна: це доля останнього російського романтика, що творив в епоху торжества реалізму і все ж таки зберіг вірність завітам романтичного мистецтва. Романтизм Тютчева проявляється, насамперед, у зображенні природи. Перевага пейзажів - одна із прикмет його лірики. При цьому зображення природи й думка про природу з’єднані у Тютчева воєдино: його пейзажі одержують символічний філософський зміст, а думка знаходить виразність. Природа у Тютчева мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, показана в боротьбі протиборчих сил, вона багатолика, насичена звуками, фарбами. Лірика поета перейнята захватом перед величчю й красою, нескінченністю й різноманіттям природного царства. Природа у віршах Тютчева одухотворена, олюднена. Немов жива істота, вона почуває, дихає, радується й сумує. Саме по собі одушевлення природи звичайно для поезії.