Поезія Тютчева - одне із драгоціних надбань російської класичної літератури. Поезія Тютчева повна думки, але він був насамперед художником. Він жагуче любив життя. Радісним прийняттям життя наповнені вірші “Я пам’ятаю час золоте”, “Ні, мого до тебе пристрасть я”, “Ще землі сумний вид…”, “Весна”, “Весняні води”, “Весняна гроза”.

І в той же час саме природа, на думку поета, - вище блаженство людини. Тютчев володів надзвичайно живим і безпосереднім почуттям природи. Поет охоче прибігав до уособлень:
Не те, що мнете ви, природа:
Не зліпок, не бездушний лик -
У ній є душу, у ній є воля,
У ній є любов, у ній є мову.

Із поезією Федора Івановича Тютчева у кожного покоління читачів пов'язані свої згадки. Але я не знаю людини, якій була б не знайома ця лірика. У дитинстві ми читаємо вірш на дитячих святах:
Зима недаром злится,
Прошла ее пора -
Весна в окно стучится
И гонит со двора…
А згодом нас починають вабити інші тютчевські рядки:
О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!

В основі символу лежить алегорія, але символ — це не однозначна алегорія. І саме таким є головний символ п'єси — образ чайки. Цей образ пов'язаний і з долею Трепльова, який передрікає, що вб'є себе, як оцю чайку, і з долею Ніни, і з Тригоріним, який побачив у чайці сюжет для оповідання про долю дівчини. Зрештою образ чайки перетворюється на багатозначний символ чогось безглуздо знищеного й бездушно забутого. Цей символ стає домінуючим для оцінки всього життя, змальованого у п'єсі. Символічного характеру набуває й озеро — своєрідна діюча особа у п'єсі Трепльова та й самого Чехова: «О, колдовское озеро!» Символом є й театральна естрада, збудована для вистави Трепльова. На ній читався монолог про світову душу, тут звучали слова про кохання, а потім звідси чує Медведенко чийсь плач. То плакала Ніна за втраченими надіями. Таким чином, п'єса (символ життя) закінчена, і фінал її сумний. Діалоги відбуваються на високій ноті емоційного напруження. У заключній сцені розмови Трепльова з Ніною вона кілька разів говорить про коней: «Коні мої стоять поблизу хвіртки»; «Коні мої близько». І хоч ми розуміємо, що йдеться про побутові деталі (не треба проводжати Ніну), образ коней набуває іншого змісту: коні — це символ дороги, незвіданого шляху. «Чайка» не дає відповіді, що чекає в кінці шляху, бо у самій п'єсі зображується життя як процес, який не має кінця у п'єсі. Він десь за її межами.

Тематика «нової драми» А. Чехова. (Чеховські драми сповнені відчуттям за­гальної нелцасливості, неблагополуччя, яке посилюється відчуттям самотності кожного героя. Скрізь панує атмосфера загальної глухоти. Кожен говорить про себе і для себе, кожен про своє, і ніхто не хоче почути іншого.) II. Конфлікт у п'єсах Чехова. (Конфлікт у п'єсах Чехова приглушений, оскільки важко знайти конкретного винуватця загального зла Воно криється в самих основах суспільства. Чехов створив п'єси, у яких відсутні сильні людські пристрасті, а люди втратили інтерес до взаємних зіткнень і боротьби, тому що не в них справа. Це нічого не змінить у їхньому нещасливому житті.)

Особливості поетики «нової драми».

Основними темами п’єси А. П. Чехова «Вишневий сад», що написана у 1904 році, є загибель «дворянського гнізда», перемога заповзятливого купця-промисловця над відживаючими своє століття Раневською і Гаєвим і тема майбутнього Росії, пов’язана з образами Петі Трофімова і Ані. Прощання нової, молодої Росії з минулим, з відживаючим, спрямованість до завтрашнього дня - у цьому полягає зміст «Вишневого саду». Росія минулого, що відживає представлена у п’єсі образами Раневської і Гаєва. Обом героям вишневий сад дорогий, дорогий як спогад про дитинство, молодість, благополуччя, легке і витончене життя. Вони плачуть про втрату саду, але саме вони і загубили його, віддали під сокиру.

Одним з найвидатніших російських письменників останніх десятиліть XIX ст. вважають в усьому світі Антона Павловича Чехова (1860 – 1904). Як драматург і новеліст він зробив особливо вагомий внесок у всесвітню художню літературу, його твори мали найбільший резонанс в різних країнах на всіх континентах. У XX ст. на сценах Англії та Японії, Німеччини і Сполучених Штатів, Угорщини і Польщі, Іспанії і Бразилії і т. д. з’являлися нові вистави за його п’єсами. Переклади оповідань письменника видавалися і перевидавалися, за ними знімалися фільми. Про його творчість написано безліч досліджень різними мовами. Мабуть, і в новому, XXI ст. інтерес читачів, глядачів, критиків до цього майстра не вщухне – допоки будуть люди, які цікавляться книгою і театром.

Видатний російський письменник і драматург А. П. Чехов - автор багатьох сатиричних і гумористичних оповідань, про які можна сказати "такі смішні сумні історії". У них він висміював такі людські вади, як лицемірство, рабське поклоніння, підлещування до начальства, грубість, неосвіченість, нахабство, відсутність почуття власної гідності.
Так, поліцейський наглядач Очумєлов, головний герой оповідання А. П. Чехова "Хамелеон" - втілення готовності принижуватися перед сильнішими й владнішими. І він, і городовий Хрюкін, і натовп обивателів змінюють свою поведінку залежно від обставин, захищаючи потерпілого, коли думають, що собака когось із простих людей, і засуджують та висміюють, дізнавшись, що песик "генеральський". П
оліцейський наглядач до того ж грубий та неосвічений. Про це свідчить його мова: "Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?" Він займається ще й здирництвом ("За ним ступає рудий городовий з решетом, вщерть повним конфіскованого аґрусу").

Талант Марини Іванівни Цвєтаєвої виявився дуже рано. З дитячих років її душа прагнула багато зрозуміти і відчути, довідатися та оцінити. Звичайно ж, така палка і рвучка натура не могла не любити і обійти стороною велике почуття любові у своїй творчості. Кохання у ліриці Марини Іванівни - безмежне море, некерована стихія, що повністю захоплює і поглинає. Лірична героїня Цвєтаєвої розчиняється в цьому чарівному світі, страждаючи і мучачись, горюючи і засмучуючись:
Учора ще в очі дивився,
А нині - все коситься убік!
Учора ще до птахів сидів,
Всі жайворонки нині - ворони!
Відвозять милі кораблі.
Веде їхня дорога біла…
І стогін стоїть уздовж всієї землі:
«Мій милий, що тобі я зробила?!»

Поезія Марини Іванівни Цвєтаєвої яскрава, самобутня і невгамовна, як і душа автора. Її добутки нагадують кораблі, що штурмують бурхливі води океану. Цвєтаєва ввірвалася в літературу шквалом тем, образів і пристрастей. Спочатку вона намагалася зрозуміти джерела власної геніальності, природу натхнення, звертаючись до своєї яркої і рвучкої натури:
Красною кистю Горобина запалилася.
Падали листи. Я народилася.
Сперечалися сотні Дзвонів.
День був суботній: Іоанн Богослов.